четвер, 28 лютого 2013 р.

Як КГБ фальсифікував матеріали проти діячів ОУН (справжні матеріали КГБ)

До нас в руки потрапила цікава інфа - справжні документи КГБ про фальсифікації довкола ОУН
Как КГБ организовывало провокации против Ярослава Стецька и его жены
Открываем статью Ярослав Стецько в русскоязычной википедии и читаем его цитату про "москву и жыдивство" с кучей ссылок на книгу А.Дюкова "Второстепенный враг" и пр. лабуду. Слушайте, господа, вам еще не надоела эта брехня?









Матеріал взято: http://oksana107.livejournal.com/57617.html



пʼятниця, 22 лютого 2013 р.

НЕ МОЛИТВОЮ ЄДИНОЮ (українська мова в Київській Русі)

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

                                Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького)

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав.
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим – зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи
По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову – русинською (рутенською), lingua Rutena.
Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.
Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова, «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія
«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

          Собор Св. Софії. Малюнок художника Михайла Сажина – друга Тараса Шевченка

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
 Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.
Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”
Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.
Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.
В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
- кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
- закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
- форму дієслів без «Т»: пече;
- дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
- дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
- м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
- прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;
Приклад кличного відмінку іменників

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»


"порося"

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза».
 З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».
Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.
…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» . А фотооригінал? – «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»
Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…
В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) – у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

                                                     Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки
Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч – Собор Св. Софії.

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.
У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького? Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО
Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

середа, 20 лютого 2013 р.

Протів лома нєт прійома -- автор терміну "геноцид" вважав Голодомор геноцидом

 Думаю, не лише тим, хто спекулює на темі Голодомора, намагаючись подати його, як начебто результат боротьби з селянством в СРСР взагалі, заперечуючи національну складову цікаво буде дізнатися, що автор самого терміна "геноцид" у своєму аналізі української трагедії уникнув упору на селянство, фактично спростувавши теорію, згодом названу «селянською інтерпретацією».
Лемкін представив український геноцид як намір режиму знищити український народ в чотири етапи:
1) винищення національної еліти
2) ліквідація національної церкви
3) знищення значної частини українського селянства
4) перемішування українського народу з іншими національностями шляхом переселення.
На всіх чотирьох етапах нищення, національний характер цієї операції йому очевидний, оскільки навіть головні жертви геноциду - голодуючі українські селяни-представляються «сховищем» «національного духу» і рис, які роблять їх «культурою і нацією». Цей аналіз чотирьох напрямків знищення української нації був основним внеском Лемкіна у дослідження геноциду в Україні.

Рафаель Лемкін: Радянський геноцид в УкраїніФото:
До тих пір, поки Україна зберігатиме свою національну єдність, до тих пір, поки її народ буде вважати себе українцями і домагатися незалежності, Україна буде являти собою серйозну загрозу самій суті радянської ідеї.
Сосюра «Любіть Україну»:
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!... [1]
Масове винищування народів і націй, яким характеризувалося вторгнення Радянського Союзу в Європу, не є новою рисою його політики експансіонізму, не є новою ідеєю, спрямованою просто на приведення до одноманітності всього різноманіття поляків, угорців, балтійців, румунів, що туляться зараз на окраїнах імперії. Навпаки, це - довгострокова внутрішня політика Кремля, що мала численні прецеденти і в царській Росії.

Радянські лідери вважають, що це необхідні заходи в процесі «об'єднання», які, як вони марно сподіваються, допоможуть створити «радянської людини», «радянський народ», і для досягнення цієї мети, єдиної нації, керівники Кремля охоче б знищили всі нації і культури, які вже давно проживають у Східній Європі.
То [2], про що я хочу сказати, можливо, є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й широкомасштабного експерименту з русифікації. Це - знищення української нації. Цей процес, як я вже говорив, є лише логічним наслідком аналогічних злочинів царського режиму, таких як утоплення 10000 кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства, яких припустилися «есесівцями» Івана Грозного - опричниками, знищення національних лідерів польських і українських католиків Миколою I , а також численні єврейські погроми, які періодично траплялися в Російській історії.
Все це має свої аналоги в Радянському Союзі - винищування Інгер, донських і кубанських козаків, знищення Кримсько-татарської республіки, прибалтійських націй в Литві, Естонії та Латвії. Кожен такий випадок - прояв довгострокової політики по ліквідації неросійських народів шляхом ліквідації їх окремих частин.
Україна - територія в Південно-Східній частині СРСР, рівна за площею Франції і Італії, на якій проживають близько 30 мільйонів осіб [3]. Україна є житницею Росії, а її географія зробила її стратегічним ключем до нафти на Кавказі та в Ірані, а також до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією.
До тих пір, поки Україна зберігатиме свою національну єдність, до тих пір, поки її народ буде вважати себе українцями і домагатися незалежності, Україна буде являти собою серйозну загрозу самій суті радянської ідеї. Тому не дивно, що комуністичні лідери надають великого значення русифікації цього незалежного члена «Союзу Республік» і вирішили підігнати його під свої шаблони єдиної російської нації.
Тому що українеці не є і ніколи ними не були. У них інша культура, інший темперамент, його мова, його релігія. Живучи зовсім поруч із Москвою, вони не прийняли колективізацію, незважаючи на загрозу депортації і навіть смерті. І тому особливо важливо загнати український народ в прокрустове ложе ідеальної радянської людини.

Україна дуже чутлива до вибірковим расовими вбивств і тому тактика комуністів там не співпадала зі схемою, яку застосовували німці для знищення євреїв. Народ занадто численний, щоб його можна було повністю знищити. Тим не менше, число релігійних, інтелектуальних, політичних лідерів народу досить невелика, їх легко усунути, і тому ці групи пали жертвою всій могутності радянської машини, з її випробуваними засобами - масовими вбивствами, депортацією і примусовою працею, голодом і вигнанням.
Ця атака мала систематичний характер, причому весь процес повторювався знову і знову, щоб придушити свіжі сплески національного духу.
Перший удар призначався інтелігенції, мозку нації, щоб паралізувати решту частини її тіла. У 1920 і 1926 роках, і пізніше, в 1930-33 роках, вчителі, письменники, митці, мислителі, політичні діячі ліквідовувалися, арештовувалися або депортували. За даними журналу «Український Щоквартальний» за осінь 1948 р, тільки в 1931 році 51 713 інтелектуалів-українців були заслані в Сибір;. Та ж доля спіткала мінімум 114 великих поетів, письменників і художників. На Західній Україні, Карпатській Україні та Буковині щонайменше 75% інтелектуалів і фахівців було варварськи знищено (там же, літо 1949).
Паралельно зі знищенням інтелігенції проводилися репресії проти церков і священнослужителів - душі України. У 1926-1932 роках була ліквідована Українська Православна Автокефальна церква; були вбиті 10 000 священиків і митрополит Липківський. У 1945 році, коли владу було встановлено на Західній Україні, така ж доля спіткала Українську Католицьку Церкву. Єдиною метою цих репресій була русифікація, про що свідчило пропозицію приєднатися до Російської Православної церкви Московського патріархату, політичному знаряддю Кремля.
Всього за два тижні до конференції в Сан-Франциско, 11 квітня 1945 року, загін військ НКВС оточив Собор св. Юра у Львові і заарештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків [4]. Всі студенти Теологічної семінарії були виключені. Хвиля таких же акцій прокотилася по всій Західній Україні і навіть за лінією Керзона в Польщі [5]. Були арештовані щонайменше сім єпископів. 500 священиків, які намагалися протестувати проти ліквідації НКЦ, були арештовані, а багато - розстріляні, всього в регіоні було вбито сотні людей, тисячі українців були заслані в Сибір.
Багато села спорожніли. При депортації навмисно розлучалися сім'ї: батьків - на Сибір, матерів - на каменоломні Туркестану, дітей - в комуністичні дитбудинку, на «виховання». За злочин, що складається лише в приналежності до української нації, Церква була оголошена ворогом, а її парафіяни занесені в чорні списки "ворогів народу". В результаті Українська католицька церква, за винятком 150 000 її послідовників в Словаччині, було повністю ліквідовано, її служителі арештовані, її прихожани розсіяні і депортовані.



Ці репресії проти Духу зробили серйозний вплив на Мозок України, оскільки саме з родин духовенства традиційно відбувалася велика частина інтелігенції, в той час як самі священики ставали лідерами в селах, а їхні дружини очолювали благодійні організації. Релігійні ордени містили школи і займалися благодійністю.
Третій удар радянського плану був направлений на фермерів, велику масу незалежних селян, які були сховищем українських традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу. Зброя, використане проти цієї групи, було, мабуть, найстрашнішим з усіх - голод. Між 1932 і 1933 роками, 5 000 000 українців були доведені до голодної смерті. Ця нелюдяність була засуджена сімдесят третього Конгресом 28 травня 1934 [6].

Радянські лідери намагалися виправдати цю кричущу радянську жорстокість як необхідну економічну міру, пов'язану з усуспільненням посівних земель і ліквідацією куркулів - незалежних фермерів. Проте насправді великих фермерів в Україні було небагато. Радянський письменник Косіор [7] заявив у газеті «Известия» 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм - наша головна загроза». Українське селянство було принесено в жертву, щоб викорінити цей націоналізм і встановити лякаюче однаковість радянської держави. Методи, використані в цій частині плану, не обмежувалися небудь конкретною групою. Страждали всі - чоловіки, жінки, діти.
Урожай в тому році був достатнім, щоб прогодувати не тільки людей, але й худобу в Україні, хоча і був трохи менше, ніж у попередньому році, що значною мірою пояснюється боротьбою за колективізацію. Але голод був необхідний Радам, і вони домоглися його шляхом небувало завищених норм хлібозаготівель. Крім того, тисячі акрів пшениці так і не були прибрані і згнили на полях. А те, що було зібрано, вирушило в державні засіки, до тих пір, поки влада не вирішить, що робити з врожаєм. Більша частина цього зерна, життєво необхідного українському народу, була вивезена на експорт в якості плати за іноземні кредити.
В умовах голоду в селі, тисячі людей покинули сільські райони і переїхали в місто, щоб добути їжу. Коли їх ловили і знову відсилали в село, вони відмовлялися від своїх дітей в надії на те, що хоча б вони виживуть. Так, у Харкові були залишені 18 000 дітей. В тисячних селах налічувалося тепер не більше сотні жителів, в інших селах половина населення пішла, а смертність в таких місцях була 20-30 чоловік на добу. Людоїдство стало звичайним явищем.
Генрі Чемберлен, московський кореспондент «Christian Science Monitor», писав у 1933 році:«Комуністи вбачали в цьому апатію і лінь, саботаж і контрреволюцію, і з нещадністю, притаманною ідеалістам, які вважають себе у всьому правими, вирішили, що нехай голод йде своєю чергою, що це стане уроком для селян.
Колгоспам була виділена допомога, але так мало і так пізно, що безліч життів уже не можна було врятувати. Незалежні селяни були кинуті напризволяще, і вкрай високий рівень смертності серед них виявився самим потужним аргументом на користь вступу в колгоспи ».
Четвертим кроком у цьому процесі стала фрагментація українського народу шляхом заселення України іншими етнічними групами і розсіювання українців по Східній Європі. За період з 1920 по 1939 роки процентна частка українців в УРСР зменшилася з 80% до 63%. В абсолютних цифрах чисельність українців в УРСР зменшилася з 23, 2 млн. до 19, 6 млн., а кількість не-українців зросла на 5, 6 млн. Якщо врахувати, що на Україні була чи не найбільша народжуваність у Європі - близько 800 000 новонароджених на рік, стане очевидним, що політика Рад принесла свої плоди.
Це були основні етапи систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянським народом. Примітно, що не було спроб повного винищення, подібних спроб Німеччини знищити євреїв. Тим не менше, якщо радянська програма буде реалізована повністю, якщо інтелігенцію, священнослужителів і селян вдасться знищити, то Україна буде мертва в такій же мірі, як якщо б були вбиті всі українці до єдиного, оскільки вона втратить ту свою частину, яка зберігає і розвиває її культуру, сподівання, ідеї, яка керує їй і живить її душу, яка, коротко кажучи, робить її нацією, а не просто групою людей.
Масові, невиборчі вбивства українців, однак, теж мали місце, просто вони не були настільки систематичні, як вбивства євреїв гітлерівцями. Тисячі українців були страчені, незліченні тисячі згинули в сибірських таборах.
Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. Там, в 91 могилі лежать 9432 жертви радянської тиранії, розстріляних у 1937-1938 роках. Серед могильних плит на звичайних кладовищах, в лісах, і навіть, по зловісною іронією, під танцмайданчиком, лежали ці тіла з 1937 року до тих пір, поки в 1943 році їх не знайшли німці. Про багатьох, розстріляних тут, Поради повідомляли, ніби вони депортовані до Сибіру.

Україна також має свій Лідіце - місто Завадка, зруйнований польськими союзниками Кремля в 1946 році [8]. Тричі війська польської Другий дивізії нападали на місто, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи будинку і відводячи домашніх тварин. Під час другого рейду червоний командир заявив залишилися в живих жителям міста:

«Така ж доля чекає всіх, хто відмовиться їхати на Україну. Тому я наказую звільнити селище протягом трьох днів, в іншому випадку, всі будуть страчені ».
 - «Смерть і руйнування на лінії Керзона», Уолтер Душник
Коли місто було, нарешті, примусово евакуйований, з 78 вижили залишилося лише 4 чоловіки. У березні того ж року, 9 інших українських міст зазнали нападу з боку тієї ж червоної дивізії і приблизно такого ж поводження.
Сказане тут стосується не тільки України. Цей план радянської влади застосовувався і застосовується знову і знову. Він є невід'ємною частиною радянської програми експансії, бо він являє собою швидкий спосіб приведення до єдиного знаменника різноманітних культур і народів, що становлять радянську імперію. Цей метод несе невимовні страждання мільйонам людей, які не згорнули зі свого шляху. Хоча б тому, через ці людські страждання, ми повинні визнати такий шлях до єдності злочинним.
Але є і щось більше. Це - не просто випадок масового вбивства. Це - акт геноциду, знищення не лише людей, але й культури і нації в цілому. Якби було можливо знищувати народи, не завдаючи їм фізичних страждань, навіть і в цьому випадку ми б засудили такі дії, бо союз умів, єдність ідей, мов і звичаїв, які й визначають націю, життєво важливі для розвитку цивілізації. Так, це правда, що нації інколи об'єднуються, змішуються і утворюють нові нації - ми бачимо приклад такого процесу і в нашій власній країні, але таке об'єднання полягає в об'єднанні достоїнств і переваг кожної національної культури [9]. Це - шлях розвитку світу. А що ми спостерігаємо в радянських планах в цій області, крім людських страждань і нехтування людських прав? Злочинне розорення цивілізації і культури. Радянське національну єдність створюється зараз не шляхом створення союзу ідей і культур, а шляхом повного знищення всіх культур і всіх ідей, за винятком однієї - радянської.

Текст наводиться за оригінальною машинопису, що зберігається в паперах Рафаеля Лемкіна. Відділ рукописів і архівів. Нью-Йоркська публічна бібліотека. Фонди Астора, Ленокса і Тілдена. Ящик 2, Папка 16. За винятком явних помилок, які були виявлені і виправлені, авторська термінологія і написання назв збережені.

[1] Вірш В. Сосюри вписано олівцем. Сосюра написав патріотичний вірш в 1944 році, під час Великої Вітчизняної Війни. Спочатку влада його схвалили, але в 1948 році звинуватили в українському націоналізмі.
[2] Перед словом «Те» - олівцева приписка «Починати тут»
[3] Коли Лемкін писав цю статтю (в 1950-х роках), населення України складало близько 40 мільйонів.
[4] Хартія про освіту Організації Об'єднаних Націй була підписана на конференції 25-26 квітня 1945 делегатами з 50 країн, включаючи СРСР і УРСР.
[5] Лінія Керзона була запропонована Британією як кордон між Польщею і Радянським Союзом після Першої Світової Війни. Пізніше вона стала основою для польсько-радянського кордону після Другої Світової Війни. Велика українська діаспора залишилася за кордоном, у Польщі.
[6] 28 травня 1934 конгресмен Гамільтон Фіш з Нью-Йорка запропонував резолюцію (House Resolution 399 73-го Конгресу). Цей документ свідчив, що «кілька мільйонів населення Української Радянської Соціалістичної Республіки ... померли від голоду в 1932-33 роках». Резолюція звинувачувала СРСР в використанні голодомору "як засобу зменшення українського населення і руйнування українських політичних, культурних і національних прав», і закликала:
Щоб Палата представників висловила своє співчуття всім тим, хто пережив голодомор в Україні, який приніс страждання, лиха і смерть мільйонам мирних і законослухняних українців ...
Щоб ... Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік ... вжив активні кроки для пом'якшення страхітливих наслідків цього голоду ...
Щоб ... Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік ... НЕ чинило жодних перешкод американським громадянам, які бажають надати допомогу грошима, продовольством або товарами народного споживання регіонах України, які постраждали від голоду.
Резолюція була передана в Комітет міжнародних зв'язків, але так і не була прийнята Палатою представників. (Резолюциянадрукована в «The Ukrainian Quarterly» № 4 (1978), стр. 416-17.)[7]

В оригіналі ім'я написано як «Kossies» - явна помилка. Станіслав Косіор був не письменником, а Генеральним секретарем Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України - тобто політичним керівником республіки. У номері «Известий» за 2 грудня надрукована промова  Косіора  на три сторінки, з заголовком «Итоги и ближайшие задачи проведения национальной политики на Украине». Точна цитата, взята з резолюції, переданій об'єднаним пленумом Центрального комітету і Центрального контрольного комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, свідчить: «В даний час основна загроза Україні виходить від місцевого українського націоналізму, пов'язаного з інтересами імперіалістів».
[8] 10 червня 1942 року, 173 чоловіків старше 14 років були розстріляні, жінки і діти - депортовані, а село Лідіце зрівняли з землею в якості відплати за вбивство нацистського диктатора Моравії Рейнхарда Гейдріха. Завадка Морохівська, повіт Сянік, Лемківщина, тепер Завадка-Мороховський, повіт Санок, Польща.
[9] Лемкін мав на увазі Сполучені Штати.


А ось, щоб ні у кого сунівів не лишилося, англомовний текст - першоджерело:


"SOVIET GENOCIDE IN THE UKRAINE"

By Raphael Lemkin (1953)

‘Love Ukraine’
You cannot love other peoples
Unless you love Ukraine.
- Sosyura
The mass murder of peoples and of nations that has characterized the advance of the
Soviet Union into Europe is not a new feature of their policy of expansionism, it is not an
innovation devised simply to bring uniformity out of the diversity of Poles, Hungarians,
Balts, Romanians — presently disappearing into the fringes of their empire. Instead, it
has been a long-term characteristic even of the internal policy of the Kremlin — one
which the present masters had ample precedent for in the operations of Tsarist Russia. It
is indeed an indispensable step in the process of ‘union’ that the Soviet leaders fondly
hope will produce the ‘Soviet Man’, the ‘Soviet Nation’ and to achieve that goal, that
unified nation, the leaders of the Kremlin will gladly destroy the nations and the cultures
that have long inhabited Eastern Europe.
What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest
and broadest experiment in Russification — the destruction of the Ukrainian nation. This
is, as I have said, only the logical successor of such Tsarist crimes as the drowning of
10,000 Crimean Tatars by order of Catherine the Great, the mass murders of Ivan the
Terrible's ‘SS troops’ — the Oprichnina; the extermination of National Polish leaders and
Ukrainian Catholics by Nicholas I; and the series of Jewish pogroms that have stained
Russian history periodically. And it has had its matches within the Soviet Union in the
annihilation of the Ingerian nation, the Don and Kuban Cossacks, the Crimean Tatar
Republics, the Baltic Nations of Lithuania, Estonia and Latvia. Each is a case in the longterm
policy of liquidation of non-Russian peoples by the removal of select parts.
Ukraine constitutes a slice of Southeastern USSR equal in area to France and Italy, and
inhabited by some 30 million people.7 Itself the Russian bread basket, geography has
made it a strategic key to the oil of the Caucasus and Iran, and to the entire Arab world.
In the north, it borders Russia proper. As long as Ukraine retains its national unity, as
long as its people continue to think of themselves as Ukrainians and to seek
independence, so long Ukraine poses a serious threat to the very heart of Sovietism. It is
no wonder that the Communist leaders have attached the greatest importance to the
Russification of this independent member of their ‘Union of Republics’, have determined
to remake it to fit their pattern of one Russian nation. For the Ukrainian is not and has
never been, a Russian. His culture, his temperament, his language, his religion — all are
different. At the side door to Moscow, he has refused to be collectivized, accepting
deportation, even death. And so it is peculiarly important that the Ukrainian be fitted into
the Procrustean pattern of the ideal Soviet man.
Ukraine is highly susceptible to racial murder by select parts and so the Communist
tactics there have not followed the pattern taken by the German attacks against the Jews.
The nation is too populous to be exterminated completely with any efficiency. However,
its leadership, religious, intellectual, political, its select and determining parts, are quite
small and therefore easily eliminated, and so it is upon these groups particularly that the
full force of the Soviet axe has fallen, with its familiar tools of mass murder, deportation
and forced labour, exile and starvation.
The attack has manifested a systematic pattern, with the whole process repeated again
and again to meet fresh outbursts of national spirit. The first blow is aimed at the
intelligentsia, the national brain, so as to paralyse the rest of the body. In 1920, 1926 and
again in 1930–1933, teachers, writers, artists, thinkers, political leaders, were liquidated,
imprisoned or deported. According to the /Ukrainian Quarterly/ of Autumn 1948, 51,713
intellectuals were sent to Siberia in 1931 alone. At least 114 major poets, writers and
artists, the most prominent cultural leaders of the nation, have met the same fate. It is
conservatively estimated that at least 75% of the Ukrainian intellectuals and professional
men in Western Ukraine, Carpatho–Ukraine and Bukovina have been brutally
exterminated by the Russians.
Going along with this attack on the intelligentsia was an offensive against the churches,
priests and hierarchy, the ‘soul’ of Ukraine. Between 1926 and 1932, the Ukrainian
Orthodox Autocephalous Church, its Metropolitan Lypkivsky and 10,000 clergy were
liquidated. In 1945, when the Soviets established themselves in Western Ukraine, a
similar fate was meted out to the Ukrainian Catholic Church. That Russification was the
only issue involved is clearly demonstrated by the fact that before its liquidation, the
Church was offered the opportunity to join the Russian Patriarch at Moscow, the
Kremlin's political tool.
Only two weeks before the San Francisco conference, on 11 April 1945, a detachment of
NKVD troops surrounded the St. George Cathedral in Lviv and arrested Metropolitan
Slipyj, two bishops, two prelates and several priests. All the students in the city's
theological seminary were driven from the school, while their professors were told that
the Ukrainian Greek Catholic Church had ceased to exist, that its Metropolitan was
arrested and his place was to be taken by a Soviet-appointed bishop. These acts were
repeated all over Western Ukraine and across the Curzon Line in Poland. At least seven
bishops were arrested or were never heard from again. There is no Bishop of the
Ukrainian Catholic Church still free in the area. Five hundred clergy who met to protest
the action of the Soviets, were shot or arrested.
Throughout the entire region, clergy and laity were killed by hundreds, while the number
sent to forced labour camps ran into the thousands. Whole villages were depopulated. In
the deportation, families were deliberately separated, fathers to Siberia, mothers to the
brickworks of Turkestan and the children to Communist homes to be ‘educated’. For the
crime of being Ukrainian, the Church itself was declared a society detrimental to the
welfare of the Soviet state, its members were marked down in the Soviet police files as
potential ‘enemies of the people’. As a matter of fact, with the exception of 150,000
members in Slovakia, the Ukrainian Catholic Church has been officially liquidated, its
hierarchy imprisoned, its clergy dispersed and deported.
These attacks on the Soul have also had and will continue to have a serious effect on the
Brain of Ukraine, for it is the families of the clergy that have traditionally supplied a
large part of the intellectuals, while the priests themselves have been the leaders of the
villages, their wives the heads of the charitable organizations. The religious orders ran
schools, and took care of much of the organized charities.
The third prong of the Soviet plan was aimed at the farmers, the large mass of
independent peasants who are the repository of the tradition, folklore and music, the
national language and literature, the national spirit, of Ukraine. The weapon used against
this body is perhaps the most terrible of all — starvation. Between 1932 and 1933,
5,000,000 Ukrainians starved to death, an inhumanity which the 73rd Congress decried
on 28 May 1934.
There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic
policy connected with the collectivization of the wheat-lands, and the elimination of the
kulaks, the independent farmers, was therefore necessary. The fact is, however, that
large-scale farmers in Ukraine were few and far-between. As a Soviet politician Kosior
declared in Izvestiia on 2 December 1933, ‘Ukrainian nationalism is our chief danger’,
and it was to eliminate that nationalism, to establish the horrifying uniformity of the
Soviet state that the Ukrainian peasantry was sacrificed.
The method used in this part of the plan was not at all restricted to any particular group.
All suffered — men, women and children. The crop that year was ample to feed the
people and livestock of Ukraine, though it had fallen off somewhat from the previous
year, a decrease probably due in large measure to the struggle over collectivization. But a
famine was necessary for the Soviet and so they got one to order, by plan, through an
unusually high grain allotment to the state as taxes. To add to this, thousands of acres of
wheat were never harvested, and left to rot in the fields. The rest was sent to government
granaries to be stored there until the authorities had decided how to allocate it. Much of
this crop, so vital to the lives of the Ukrainian people, ended up as exports for the
creation of credits abroad.
In the face of famine on the farms, thousands abandoned the rural areas and moved into
the towns to beg food. Caught there and sent back to the country, they abandoned their
children in the hope that they at least might survive. In this way, 18,000 children were
abandoned in Kharkiv alone. Villages of a thousand had a surviving population of a
hundred; in others, half the populace was gone, and deaths in these towns ranged from 20
to 30 per day. Cannibalism became commonplace.
As W. Henry Chamberlain, the Moscow correspondent of the /Christian Science
Monitor/, wrote in 1933: The Communists saw in this apathy and discouragement,
sabotage and counter-revolution, and, with the ruthlessness peculiar to self-righteous
idealists, they decided to let the famine run its course with the idea that it would teach the
peasants a lesson.
Relief was doled out to the collective farms, but on an inadequate scale and so late that
many lives had already been lost. The individual peasants were left to shift for
themselves; and much higher mortality rate among the individual peasants proved a most
potent argument in favor of joining collective farms.
The fourth step in the process consisted in the fragmentation of the Ukrainian people at
once by the addition to the Ukraine of foreign peoples and by the dispersion of the
Ukrainians throughout Eastern Europe. In this way, ethnic unity would be destroyed and
nationalities mixed. Between 1920 and 1939, the population of Ukraine changed from
80% Ukrainian to only 63%. In the face of famine and deportation, the Ukrainian
population had declined absolutely from 23.2 million to 19.6 million, while the non-
Ukrainian population had increased by 5.6 million. When we consider that Ukraine once
had the highest rate of population increase in Europe, around 800,000 per year, it is easy
to see that the Russian policy has been accomplished.
These have been the chief steps in the systematic destruction of the Ukrainian nation, in
its progressive absorption within the new Soviet nation. Notably, there have been no
attempts at complete annihilation, such as was the method of the German attack on the
Jews. And yet, if the Soviet programme succeeds completely, if the intelligentsia, the
priests and the peasants can be eliminated, Ukraine will be as dead as if every Ukrainian
were killed, for it will have lost that part of it which has kept and developed its culture, its
beliefs, its common ideas, which have guided it and given it a soul, which, in short, made
it a nation rather than a mass of people.
The mass, indiscriminate murders have not, however, been lacking — they have simply
not been integral parts of the plan, but only chance variations. Thousands have been
executed, untold thousands have disappeared into the certain death of Siberian labour
camps.
The city of Vinnitsa might well be called the Ukrainian Dachau. In 91 graves there lie the
bodies of 9,432 victims of Soviet tyranny, shot by the NKVD in about 1937 or 1938.
Among the gravestones of real cemeteries, in woods, with awful irony, under a dance
floor, the bodies lay from 1937 until their discovery by the Germans in 1943. Many of the
victims had been reported by the Soviets as exiled to Siberia.
Ukraine has its Lidice too, in the town of Zavadka, destroyed by the Polish satellites of
the Kremlin in 1946. Three times, troops of the Polish Second Division attacked the
town, killing men, women and children, burning houses and stealing farm animals.
During the second raid, the Red commander told what was left of the town's populace:
‘The same fate will be met by everyone who refuses to go to Ukraine. I therefore order
that within three days the village be vacated; otherwise, I shall execute every one of you.’
When the town was finally evacuated by force, there remained only 4 men among the 78
survivors. During March of the same year, nine other Ukrainian towns were attacked by
the same Red unit and received more or less similar treatment.
What we have seen here is not confined to Ukraine. The plan that the Soviets used there
has been and is being repeated. It is an essential part of the Soviet programme for
expansion, for it offers the quick way of bringing unity out of the diversity of cultures
and nations that constitute the Soviet Empire. That this method brings with it
indescribable suffering for millions of people has not turned them from their path. If for
no other reason than this human suffering, we would have to condemn this road to unity
as criminal. But there is more to it than that.
This is not simply a case of mass murder. It is a case of genocide, of destruction, not of
individuals only, but of a culture and a nation. If it were possible to do this even without
suffering we would still be driven to condemn it, for the family of minds, the unity of
ideas, of language and of customs that form what we call a nation that constitutes one of
the most important of all our means of civilization and progress.
It is true that nations blend together and form new nations — we have an example of this
process in our own country — but this blending consists in the pooling of benefits of
superiorities that each culture possesses. And it is in this way that the world advances.
What then, apart from the very important question of human suffering and human rights
that we find wrong with Soviet plans is the criminal waste of civilization and of culture.
For the Soviet national unity is being created, not by any union of ideas and of cultures,
but by the complete destruction of all cultures and of all ideas save one — the Soviet.
**********
Source: Raphael Lemkin Papers, The New York Public Library, Manuscripts and Archives Division, Astor,
Lenox and Tilden Foundation, Raphael Lemkin ZL-273. Reel 3. Published in L.Y. Luciuk (ed),
Holodomor: Reflections on the Great Famine of 1932–1933 in Soviet Ukraine (
Kingston: The KashtanPress, 2008). З ЯКИМ В ОНЛАЙН - РЕЖИМІ МОЖНА ОЗНАЙОМИТИСЯ ТУТ:http://www.uccla.ca/SOVIET_GENOCIDE_IN_THE_UKRAINE.pdf


понеділок, 18 лютого 2013 р.

Як чорноморське козацтво новій назві опиралося і як його русифікували

Причиною появи цього матеріалу є (вибачайте за тавтологію) періодична поява слабкої адекватності персонажів родом з Кубані, які б'ючи себе "пяткой в грудь" доводять, що вони руські (до речі, самі пишуть руські, а не русскіє), а не українці.
Аргументів на користь такої точки зору зазвичай озвучується два:начебто чорноморське козацтво жило з лінійним душа в душу і таким чином, утворилося щось третє, і, по-друге робиться необґрунтована заява про те, що Кубань начебто опиралася українізації і про відсутність на Кубані українського руху.
Почнемо з того, що все це брехня.

Які ж події дають нам право казати про належність кубанських козаків до українців на підставі самоідентифікації?
Дамо слово їм самим:
30 квітня — 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада (головою був обраний Микола Рябовіл).
16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України(незалежність УНР проголошена у січні 1918).
Визначні урядові діячи Кубанської Народної Республіки: Микола Рябовіл, Кіндрат Бардіж, Федір Щербина, Лука Бич, Степан Манжула, Олександр Філімонов.
1917 рік на Кубані — це час пробудження української свідомості кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовіл.
24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовіл вітав їх (спочатку російською мовою):
Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура! Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою).
Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали б! Не діждали б!”) Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати! (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”).

Як видно з уже наведеного вище  інформація про опір українізації і відсутність українських рухів не відповідає дійсності. Пізніше ми ще повернемося до цього,а поки що зупинимося на тому, як русифікували козаків і як вони цьому опиралися.
Почнемо зі штучності самої назви:Кубанське Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського (тобто війська, яке складалося з колишніх запорозьких козаків, тобто-українців) козачого війська і частини Кавказького лінійного козачого війська, як чорноморські козаки їй опиралися і ким вони вважали лінійців і ким лінійці вважали їх.
Читати про все це ми будемо у журналі "Громада":

 Титульна сторінка:
Який у 5 номері за 1882 рік писав про Кубань:

Начальство вирішило виселити козаків "за Кубань" і заодно послабити єдність між чорноморськими козаками, перемішавши їх з іншими, великоруськими, лінейними козаками, колишніми солдатами і переселенцями з Росії:
У 1861 році командуючий кавказьким військом пише в Петербург:"Замкнутость козацкого сословия имеет ту наиболее важную сторону, что она развивает дух отдельности в государстве. В бывшем черноморском войске, состоящем из малороссиян и хранящем предания Запорожской Сечи (тобто прямо називає козаків чорноморського війська українцями), ета отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние бывшего Черноморского войска с Кавказским может действовать против етого, особенно вредного в настоящее время, начала.
Далі, слідом за асиміляторськими пропозиціями командуючий радить, як розколоти козацтво:
Козаки стійко опиралися новій штучній назві, вимагаючи повернути стару (чорноморські козаки=запорізькі), відділити від них бригади лінійних кавказьких козаків, які складалися з "москалів" (основниою причиною конфлікту була міжкофесіальна ворожнеча православних чорноморців з старовірами лінійцями) і не висиляти козаків з Кубані насильно.
(Нагадаю, що Кубанське Військо офіційно було утворене в 1860 на основі Чорноморського козачого війська і частини Кавказького лінійного козачого війська)
Але антагонізм між різними козайтвами пролягав не лише по церковній лінії. Тут вже самі лінійці віхрещуються від "хохлів-мазепинців"(цікава назва для предків тих людей, які протиставляють козаків "хохлам"-- "хохли" та ще й "мазепинці" чи не так?:))Аж русскім духом повіяло:)
Джерело:журнал "Громада" 5 номер, 1882 р.Женева.
Надруковано "драгоманівкою", правописом винайденим М.Драгомановим. Його характерною рисою була наявність букви "j".
Пряма мова це Драгоманов цитує командуючого кавказьким військом князя Барятинського. Більше тут:http://ryaboshtan.ru/kazaky_2.htm

Відразу зауважу, що імперії не вдалося приборкати українців. Все ж таки саме українська ідентичність на Кубані взяла гору. Саме українцями себе вважали козаки.
Ще додам, що окрім вже сказаного, на Кубані існували також такі українооріентіровані огранізації, як Чорноморська громада, виникали політичні партії Українська революційна партія, Українська соціально-демократична партія, ще задовго до 1917 року кубанський діяч Б.М. Городецький виступив з ініціативою створення мережі шкіл з українською мовою навчання. Він констатував необхідність використання української мови в просвітницьких установах, розвитку вивчення історії і культури українців. Городецький саме в цьому вбачав надію на протистояння політиці русифікації. У 1917 році кубанські вчителі організували свій з'їзд. У резолюції педагогічної секції з'їзду була відзначена необхідність "негайного переведення шкіл на навчання рідною мовою". З'їзд вирішив розпочати видання дитячої літератури українською мовою. У 1917 і 1918 роках було видано "Український буквар".

субота, 16 лютого 2013 р.

Українська демографія(поглинання українців в Росії,Польщі),переселення і т.д.

Вітаємо!Два питання, довкола яких українофобами і їхніми опонентами було поламано напевно найбільшу кількість списів(внаслідок їхньої заполітизованості),можна вважати вирішеними на користь українців.
А саме:по-перше знайдене свідоцтво однозначно свідчить на користь того,що народна назва Україна однозначно передувала штучному терміну Малоросія.По-друге вдалося розібратися у національній приналежності кубанських козаків.
Назва "Україна" - давня козацька назва своєї рідної землі. Вона зустрічається в багатьох творах, що беруть свій початок в козацькій традиції. Так, в літописі орієнтовно 17 століття «О начале проименования козаков, откуду казаки наречены и от коего племены и рода»
http://old.stsl.ru/manuscripts/medium.php?col=5&manuscript=097&pagefile=097-0001

ця назва не лише часто використовується, але демонструє надзвичайно поштиве ставлення козаків до нього.

Словосполучення "Мати-Україна" зустрічається там і в інших козацьких джерелах досить часто, наприклад:

"... І кажучи їм: чию кров идуть розливати-не братії своєї, чи їх ж Єдіна породила мати Україна (мати Оукрайна - з великої літери), по кому воювати, по костелам Чи, або по Церкви Божої; короні польській
підсобити хочуть і за неволю мужністю заплатити, або Матері своїй Україні (і мати, і Україна-з великої літери) ... "©

Україна-Оукраіна - дифтонг 'оу' завжди читався як 'у': Скоуфь - Скуфь, Роусь - Русь, Оукраїна - Україна.

Які ж події дають нам право казати про належність кубанських козаків до українців на підставі самоідентифікації?
Дамо слово їм самим:
30 квітня — 3 травня 1917 року у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд — Кубанська Військова Рада (головою був обраний Микола Рябовіл).
16 лютого 1918 року Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України(незалежність УНР проголошена у січні 1918).
Визначні урядові діячи Кубанської Народної Республіки: Микола Рябовіл, Кіндрат Бардіж, Федір Щербина, Лука Бич, Степан Манжула, Олександр Філімонов.
1917 рік на Кубані — це час пробудження української свідомості кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію. Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовіл.
24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М.С.Рябовіл вітав їх (спочатку російською мовою):
Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура! Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія). Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу... та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів... (вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою).
Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду... Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері... (голоси з місць. "Не діждали б! Не діждали б!”) Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б... Та минула лиха година... Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(оплески). Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі... (дужі оплески). Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти... А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати! (Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: "Слава! Ура!”).

Німецька карта 1918 року зафіксувала такий стан речей:фактичне входження Кубані до складу України:
А ось цікавий лист:
Представителю Украинской Народной Республики в Вене или Будапеште от Председателя Большого Войскового Круга Терского Козачьего Войска Н. Губорева

Милостивый государь! Господин посланник!

Приветствую Вас как Представителя братской Украины и обращаюсь к Вам с настоящим письмом как доказательством нашего искреннего чувства.

После развала Добровольческой Армии Деникина, одной из главных причин которого было нетактичное отношение к интересам Украины и казачих войск, особенно Терского и Кубанского, по отношению к нам, казакам, проводилось все время вмешательство в бытовой уклад нашой вольной казачей жизни и желание нас эксплуатировать. Все это не могло, конечно, заслужить расположение казаков и вызвало нежелание воевать под начальством Деникина и его генералов. Терское и Кубанское Войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многие станицы Терского Войска еще только с 1864 г. переселены из Черниговщины и Полтавщины.

Теперь наше искреннее желание сблизиться с родной Украиной и поддерживать друг друга. В настоящее время, благодаря ошибкам командования Добровольческой Армии, мы поставлены в очень тяжелое положение и должны вести борьбу с большевиками у родных станиц.

Мы радостно приветствуем освобождение правобережной Украины от большевиков и уверены, что скоро вся Украина будет совершенно очищена. Мы также надеемся с Божьей помощью своими силами сбросить большевиков и очистить наши области.

По постановлению Войскового Круга посылается полковник Николай Петрович Долинский, член Большого Войскового Круга, к тому же уроженец Черниговщины и потомок выселенных на Терек казаков. Ему поручено приветствовать братскую Украину в лице её Представителей и всячески помогать Командованию Отамана пана Петлюры в борьбе за независимость и вольность Украинской Народной Республики.

В свою очередь просим оказать полковнику Долинскому нужную поддержку. Конечно, Войско будет глубоко благодарно и не останется в долгу.

Прошу принять уверения в полном уважении и преданности
16.11.1920.
г. Владикавказ
Н. Губорев
(джерело:Етнічні межі і державний кордон України. / Этнические границы и государственная граница Украины.
Документы.

Год: 2008
Автор: Сергійчук В. / Сергийчук В.
Жанр: Научное издание. Документы
Издательство: ПП Сергійчук М.І.
ISBN: 978-966-2911-24-4
Серия: -
Язык: Украинский, русский.Скачати за посиланням:
http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=3654067




"Насильницька українізація" частина третя

Щоб відкинути можливі звинувачення у однобокості (розгляд ситуації у Центральній Україні) звернемо свій погляд на "ісконнорусскій" Схід.Як там проходила "українізація"?

Знов-таки звернемося до результатів перепису населення за 1926 рік.
Вони цікаві нам у першу чергу тому, що вже три роки тривала українізація, і хоча її сенс був лише у зобов’язанні держслужбовців знати українську мову (під загрозою звільнення з роботи), українофоби стверджують, що результатом українізації було насильницьке записування в українці.

Давайте розглянемо округи, які тепер складають найсхідніші Донецьку і Луганську області:

Бачимо, що в північно-західних округах відсоток українців значно більший: у Артемівській - 72,5%, у Старобільській – 89,3%. У південно-східних – українців трохи більше 50%.

У Луганській і Сталінській округах великий відсоток складають росіяни – 42,7% та 34,2%, відповідно.

У Маріупольській – росіяни (18,5%) і греки (15,5%).
І ніяка українізація не змусила греків чи росіян записуватися українцями, тобто ніякої "насильницької українізації" не було, була лише вимога до чиновників знати українську мову, що, до речі, актуально і тепер.
"Насильницька українізація" частина перша: http://antynegacionism.blogspot.com/2013/01/blog-post_19.html
"Насильницька українізація" частина друга:http://antynegacionism.blogspot.com/2013/01/blog-post_9688.html


середа, 13 лютого 2013 р.

Уроки менеджменту по Сталінскі або як зробити світову революцію

Ленінізм у дії: на Україні людоїдство, а фермери Німеччини годують українським зерном свиней ....

"Сам факт существования каннибалов в СССР бесил Компартию больше, чем появление голодомора. Людоедов старательно выискивали по селам и зачастую уничтожали на месте. Запуганные и обессиленные крестьяне сами бывало показывали друг на друга, не имея на то достаточных доказательств. Каннибалов или обвиненных в каннибализме не судили и никуда не вывозили, а выводили за село и там кончали. В первую очередь это касалось мужчин - их не жалели ни при каких условиях."                                                                                                         
(Ярослав Тинченко. "Киевские ведомости", Киев, 13.09.2000.)

Страждання справедливого Павла посилила зустріч з делегацією комсомолу з Австрії. Борейша трохи говорив по-німецьки і був у групі контакту. Один з австрійських гостей дивувався, що в Києві так порожньо в магазинах, а в Австрії та Німеччині радянські масло і яйця продаються за демпінговими цінами, тобто значно дешевше місцевих цін, розоряти місцевих торговців, а дешевим українським зерном годують свиней.

"Борейша вперше почув це пружинисте слово «демпінг». Він тоді пішов до знайомого керівного товариша за роз'ясненнями, і той пояснив: «Для индустриализации нужна валюта. Любой ценой. Поэтому вывозим в Европу продукты. По дешевке. Потом сильными станем – все с них обратно сдерем. Без жертв мировую революцию не сделать»

 Павлу полегшало, але тут його направили з агітбригадою в рейд по селах. Він не тільки бачив покинуті хати і трупи на дорогах, але й оскаженілу від голоду колгоспницю, що з'їла свуою дворічну дитину.

Це був 32-й рік. Борейша написав статтю про побачене «Людоедство и демпинговые цены». Статтю, звичайно, визнали антирадянською. Павла заарештували і засудили до восьми років. Він втік з материкового табору в 34-му році, але був незабаром спійманий, отримав додатково з відбуванням терміну в Соловках. (Чирков Юрий. А было все так... Изд-во «Политиздат», Москв, 1991.)
http://www.solovki.ca/camp_20/cannibals.php

Знаменита втеча Павла Борейші
Ще про одну спробу втечі пише у своїх спогадах Ю.І. Чирков: «Це був знаменита втеча 1 вересня 1935 Павла Борейші, про яку потім говорили довгий час». Павло Борейша, молодий робкор, свій термін, 8 років, отримав за статтю про голод на Україні. Спочатку він був на материку, але в 1934 р. втік, був спійманий і, отримавши добавку до терміну, відправлений на Соловки. Влітку 1935 р. він написав заяву на ім'я Сталіна, описавши свою історію, за що був переведений на тюремний режим. «Тікав він під час прогулянки з вузького прогулянкового дворика на території монастиря, розташованого уздовж кріпосної стіни, перелізти через паркан, влізти на стіну, спуститися з боку Святого озера і піти в ліс. У морі ні літак, ні катери не виявили втікача, а вночі почався шторм, що бушував дві доби. Борейшу знайшли через тиждень у маленькій бухті на західному березі острова рибалки, що розбирали викинутий бурею ліс. Павло був прив'язаний до великого колоді. Штормом, що йшов із заходу, його викинуло на берег і завалило плавцем. Розповідали, що у нього був розбитий череп і переламані усі кістки ».

http://www.solovki.ca/camp_20/pobegi_slon_03.php

понеділок, 11 лютого 2013 р.

Козацькому роду нема переводу або Були наші стали ваші.

Напевно кожен з нас колись задумувався над тим, звідки пішли наші прізвища?А ще цікаво, чому вони з часом змінюються. Куди поділись козацькі українські прізвища відомі з діда-прадіда? А все дуже просто, якби уважно вивчити цю проблему, то можна було б зібрати словник українських прізвищ, спотворених у ході русифікації царськими чиновниками.

Антон Павлович Чехов (Чех)
Український рід Чехів у ХІХ столітті став чомусь Чеховими. Дід Антона Чехова ще був Чехом. Сам письменник стверджував, що дід його – українець зі Слобожанщини.
Батько письменника (1823—1898) — Павло Ігорович Чехов — народився в селі Вільховітка. Він був кріпаком, в дитинстві вчився в сільській школі, добре співав. 1840 року вивчав цукроваріння на місцевому цукровому заводі. 1841 року його було викуплено з неволі батьком. Згодом він став купцем і торговцем. Мати письменника — Євгенія Яківна Морозова — (1835—1919).
Антон Іванович Денікін(Дайнека) (1872-1947) — російський військовий діяч, генерал-лейтенант, один з керівників білого руху, публіцист и мемуарист. В Першу світову війну командовав стрілковою бригадою и дивизією, армійским корпусом; с серпня 1918 командуючий, с жовтня главнокомандуючий Добровольчої армії,з січня 1919 главнокомандуючий «Збройними силами Півдня Россії» (Добровольческая армия, Донская и Кавказская казачьи армии, Туркестанская армия, Черноморский флот); Одночасно з січня 1920 «Верховный правитель Российского государства». З серпня 1920 в эміграції. Праці по історії російсько-японської війни; спогади: «Очерки русской смуты» (т. 1-5, 1921-23), «Путь русского офицера» (1953).
Прізвище українського походження. В основі лежить слово, що означає соціальну приналежність. Дейнека -український козак XVII в., озброєний дубиною. Прізвище Денікін русифікована форма прізвища українського походження.
Олексій та Кирило Розумовські (Розуми)
В селі Лемеші (Чернігівска область) на початку XVIII століття народився Алексей Розум. Син простого запорізького козака Григора Яквича Розума (ум. 1730) та Наталлі Дем"янівни Демешко.У вільний від випасу корів час, співав в сільському церковному хорі,де був помічений, ї відісланий в Петербург де став графом Разумовським та чоловіком імператриці Єлезавети (без права пристолонаслідування). Брат граф Кирило в 18 років Очолив Петербурзьку академію наук, гетьман Лівобережної України.
Петро́ Іллі́ч Чайко́вський (Чайка) народився 25 квітня (7 травня) 1840 — 25 жовтня (6 листопада) 1893 — російський композитор, диригент, педагог, музично-громадський діяч.
Походив з українського роду Чайок. Прадід композитора, Федір Опанасович Чайка, походив з-під Кременчука, в ранзі козацького сотника брав участь у битві під Полтавою й помер від ран. Його син, Петро, народжений на Полтавщині (дід композитора), навчаючись в Києво-Могилянській академії, прийняв прізвище Чайковський. Пройшовши російсько-турецьку війну та відслуживши полковим лікарем, став городничим Слободського та Глазова В'ятської губернії, а 1785 року був приписаний до дворян Казанської губернії.
Батько композитора, Ілля Петрович, займав різні пости в Департаменті гірничих і соляних справ, проводив геологічні дослідження в Новгородській губернії, викладав у Гірничому корпусі. Мати композитора, Олександра Андріївна, уроджена Ассієр, народилась у сім'ї митного чиновника в Петербурзі, закінчила Училище жіночих сиріт, володіла фортепіано і вміла співати. 1833 року вона стала другою жінкою Іллі Петровича і народила від нього шестеро дітей, серед яких Петро був другим.
Ілля Юхимович Рєпін (Ріпа) (24 липня (5 серпня) 1844, Чугуїв — 29 вересня 1930, Куоккалаукр Фінляндія) — російський художник-реаліст українського походження. Походить з родини військового поселенця. Одним із його предків був український козак Ріпа. Хлопцем навчався у місцевій іконописній майстерні. В 20 років подався до столиці Російської імперії — Санкт-Петербургу. З 1863 року в Петербурзькій малювальній школі, у 1864-71 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв (учень І. М. Крамського), яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну подорож до Італії та Франції.
На жаль, й українці Ріпи перетворилися на Рєпіних. Ілля Рєпін, який народився на Харківщині, зберіг своє відчуття належності до українців й малював себе у вигляді козака, що спирається на гармату. “Час вже подумати про український стиль у мистецтві”, – відзначав митець. А проте він не лише говорив, а й створив чимало творів на українську тематику, приміром, “Запорожці пишуть листа турецькому султану” – він намалював два варіанти цієї картини.


 Запорожці пишуть листа турецькому султану (олійний живопис) 


Українська хата (олійний живопис)