Російські лінгвісти про українську мову

«Таким образом, с точки зрения своего доисторического прошлого, малорусский язык должен быть признан наречием русского языка, если под термином «русский язык» разуметь всю совокупность говоров, употребляемых русскими (восточными славянами – В.Г.), в том числе и малорусами. Но с точки зрения своего исторического засвидетельствованного прошлого, а также своего настоящего положения малорусский язык должен быть рассматриваем как нечто отдельное от других русских (восточнославянских – В.Г.) языков»

(А.А. Шахматов)

Російський адвокат української мови - Олексій Шахматов

"...Как не трудно заметить (южные, а также юго-западные) древние диалектные черты во многом соответствуют особенностям украинского и белорусского язиков. Великорусская народность и ее язик складываются на северо-востоке Руси XIII-XIV вв..."

(І. С. Улуханов)

Українська - справжня руська мова, якою говорило населення Русі

Васи́ль Йо́сипович Ключе́вський (16.01.1841, с. Вознесенське Пензенскої губ - 12(25).5.1911, Москва)  — російський історик проімперського спрямування. З 1867 почав викладацьку діяльність (Олександрівське військове училище, Московська духовна академія, Вищі жіночі курси та ін.) У 1872 захистив магістерську дисертацію «Давньоруські житія святих як історичне джерело», в 1882 - докторську дисертацію «Боярська дума Давньої Русі». З 1879 доцент, з 1882 професор російської історії Московського університету, з 1889 член-кореспондент Петербурзької АН, з 1900 академік історії та старожитностей російських, з 1908 почесний академік по розряду красного письменства. З 1880-х рр.. був членом Московського археологічного товариства, товариства любителів російської словесності, Московського товариства історії та старожитностей російських (голова в 1893-1905).
Слова российского историка Ключевского В.О. (о том, каким был язык Киевской Руси): 

"... То же влияние, кажется, было небезучастно и в изменении древнерусского говора. В говоре древней Киевской Руси заметны три особенности: 1) она говорила на О, окала; 2) звуки Ц и Ч мешались, замещали друг друга; 3) в сочетании гласных и согласных соблюдалась известная фонетическая гармония: звуки согласные гортанные Г, К и Х сочетались с твёрдыми гласными А, О, Ы, У, Э и с полугласным Ъ, а зубные или свистящие З, С и Ц и нёбные или шипящие Ж, Ч и Ш - с мягкими гласными Я, Е, И, Ю и с полугласным Ъ; сюда же можно отнести и мягкое окончание глаголов в 3-м лице обоих чисел (пишеть, имуть) . Следы этих особенностей находим в остатках древней письменности XII и XIII вв. В иностранных словах при переходе их в русский язык неударяемые звуки А и Е заменялись звуком О: Торвард - Трувор, Елена - Олёна.

Киевская Русь сочетала гортанное К с твёрдым Ы, а зубное Ц или нёбное Ч - с мягким И или Ь: она говорила Кыев, а не Киев, как говорим мы вопреки правилам древней русской фонетики, требовавшей, чтобы К при встрече с И перезвуковывалось в Ц или Ч: отсюда форма в одной южнорусской рукописи XII в. "Лучино евангелие" (от Луки). Эта древняя фонетика сохранилась отчасти в наречии малороссов, которые говорят: на полянци, козаче.

Мы, великороссы, напротив, не сочетаем Ц и шипящие Ж и Ш с мягкими гласными, говорим: кольцо, шыре, жизнь, и не сумеем так тонко выговорить соединённых с этими согласными мягких гласных, как выговаривает малоросс: отъця, горобъця. Далее, в древнем южном говоре заметно смешение или взаимное заместительство звуков ц и ч: в Слове о полку Игореве веци и вечи, галичкый. Те же особенности имел в XII в. и частью сохранил доселе говор новгородский: в поучении архиепископа Илии-Иоанна духовенству гыбять (гибнуть), простьци и простьчи, лга (льзя), или в договоре 1195 г. с немцами немечьскый и немецкый, послухы и послуси. Признаки той же фонетики замечаем и в говоре на верхнем Днепре: в смоленском договоре 1229 г. немечкый, вереци (церковнославянское врещи - тащить), гочкого (готского). Значит, некогда по всему греко-варяжскому пути звучал один говор, некоторые особенности коего до сих пор уцелели в говоре новгородском...

Другие особенности обоих поднаречий: в южном Г произносится как придыхательное латинское h, Е близко к У и мягкое окончание 3-го лица глаголов (ть), как в нынешнем малорусском и в древнем русском (векоу - веков, в договоре 1229 г. узяти у Ризе - взять в Риге); в северном Г выговаривается как латинское g, в в конце слов твёрдо, как ф, твёрдое окончание 3-го лица глаголов (ть)...

Зато московское наречие, усвоенное образованным русским обществом как образцовое, некоторыми чертами ещё далее отступило от говора древней Киевской Руси: гаварить по-масковски значит едва ли ещё не более нарушать правила древнерусской фонетики, чем нарушает их владимирец или ярославец. Московский говор - сравнительно позднейший, хотя его признаки появляются в памятниках довольно рано, в первой половине XIV в., в одно время с первыми политическими успехами Москвы. Кажется, в духовной Ивана Калиты 1328 г. мы застаём момент перехода от о к о, когда рядом с формами отця, одиного, росгадает читаем: Андрей, аже вместо древнего оже - ежели. Таким образом, говоры великорусского наречия сложились путём постепенной порчи первоначального русского говора. Образование говоров и наречий - это звуковая, вокальная летопись народных передвижений и местных группировок населения.

Древняя фонетика Киевской Руси особенно заметно изменялась в северо-восточном направлении, т. е. в направлении русской колонизации, образовавшей великорусское племя слиянием русского населения с финским. Это наводит на предположение о связи обоих процессов.

Даль допускал мысль, что акающие говоры Великороссии образовались при обрусении чудских племён. Восточные инородцы, русея, вообще переиначивали усвояемый язык, портили его фонетику, переполняя её твёрдыми гласными и неблагозвучными сочетаниями гласных с согласными. Обруселая Чудь не обогатила русского лексикона: академик Грот насчитал всего около 60 финских слов, вошедших большею частью в русский язык северных губерний; лишь немногие подслушаны в средней Великороссии, например пахтать, пурга, ряса, кулепня (деревня).

Но, не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и звуковые сочетания. Древнерусский говор в наибольшей чистоте сохранился в наречии новгородском; в говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи..."

Тезис «фрикативное «г» как признак низкой культуры» более чем спорен. «Хэкальщики» научили московитян креститься тремя пальцами, ввели в Московии арабские цифры («Арифметика» Магницкого) и научили нумеровать страницы с двух сторон, основали театр, заложили основы новой литературы (Феофан Прокопович), внедрили тонический размер в стихосложении, светскую живопись (Левицкий, Боровиковский) и т.п.

Когда в 1861 г. в Московском университете решено было открыть кафедру философии, единственным человеком в России, достаточно подготовленным, чтобы занять эту кафедру, оказался профессор Киевской духовной академии Памфил Юркевич. Он и был переведён в Москву, воспитав целую плеяду славных учеников, в числе которых, между, прочим, был и автор т.н. русской идеи В.С.Соловьёв.

Другой известный ученик Юркевича, В.О.Ключевский, вспоминал: «Вот расступаются толпы... На кафедру входит маленький человек... Не садясь, стоя, начинает говорить экспромтом с сильным хохлацким акцентом».

С фрикативным «г», значит. И Гоголь так же говорил. И Чехов. Видимо, неважно всё же – как говорить, важно – что. А не приходилось ли Аксёнову встречаться в США с генералом Григоренко?

В российских церквах, куда храмовое пение было занесено в XVII веке украинцами, по сей день традиционно поют не «Косподи, помилуй!», а «Хосподи, помилуй». И – о, ужас! – фрикативное «г» коварно прокралось даже на страницы произведений самого Василия Павловича. Ведь писатель произносит «каво», а пишет «кого» – потому что в основе русского правописания со времен Михаила Федоровича Романова и по сей день лежат принципы, заложенные киевским ученым Мелетием Смотрицким в его «Грамматику словенскую», а она, ясное дело, приспособлена не к великорусскому, а к украинскому произношению. Поэтому украинцы пишут точь-в-точь, как говорят.

Джерело

Російський адвокат української мови - Олексій Шахматов

Тезис «фрикативное «г» как признак низкой культуры» более чем спорен. «Хэкальщики» научили московитян креститься тремя пальцами, ввели в Московии арабские цифры («Арифметика» Магницкого) и научили нумеровать страницы с двух сторон, основали театр, заложили основы новой литературы (Феофан Прокопович), внедрили тонический размер в стихосложении, светскую живопись (Левицкий, Боровиковский) и т.п.

(Васи́ль Йо́сипович Ключе́вський)
Російські лінгвісти про українську мову

"...Как не трудно заметить (южные, а также юго-западные) древние диалектные черты во многом соответствуют особенностям украинсуого и белорусского язиков. Великорксская народность и ее язик складываются на северо-востоке Руси XIII-XIV вв..."

(І. С. Улуханов)
Українська - справжня руська мова, якою говорило населення Русі

Немаловагомим є дослідження наукової думки деяких авторитетних, саме російських науковців в галузі мовознавства, а особливо того, що стосується української мови. Як не дивно, але їх думка не збігається з більшістю упереджених думок наших опонентів, які мають інмперські настрої, та нетерпимість по відношенню до всього українського.

Шахматов Олексій Олександрович - 17 червня 1864 р., м.Нарва — 16 серпня 1920 р.) російський славіст-філолог. По одержанні докторату в Московському Університеті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з 1894), 1906 — 20 гол. відділу російської мови й літератури, з 1909 професор Петербурзького Університету. В центрі зацікавлень Шахматова була історія російської мови, історія літописання в стародавній Русі, а в останні два десятиріччя життя також сучасна російська мова, зокрема синтакса, але Шахматов лишив також важливі праці з усіх слов'янських мов, а серед них і української, а також з російської діалектології в основному молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з філологічними, прагнучи комплексного охоплення мовно-історичних процесів. 

Джерело

А.А. ШАХМАТОВ И УКРАИНСКАЯ КУЛЬТУРА

Крупнейшим представителем славянской филологии конца XIX в. –начала XX в. был русский ученый академик Алексей Александрович Шахматов (1864-1920). Выдающийся языковед, текстолог, исследователь древнерусского летописания, историк славянства, он создал ряд трудов, вошедших в золотой фонд мировой науки. А.А. Шахматов известен и как один из наиболее ярких организаторов науки в России; его организаторский талант реализовался, в частности, в плодотворном, творческом руководстве Отделением русского языка и словесности Российской Академии наук (с 1906 г.).

Один из многочисленных аспектов научных интересов А.А. Шахматова, представляющий для нас особую ценность, – русско-украинские связи, развитие филологии на Украине.

Этой проблеме посвящено несколько работ [1; 4; 5], однако она далека от окончательного разрешения. В нашем распоряжении имеются архивные материалы, существенно дополняющие то, что известно лингвоисториографам. Часть этих материалов использована в настоящей статье.

Ее актуальность обусловлена: 1) актуальностью проблемы взаимодействия русской и украинской культур, 2) масштабностью научно-организаторской деятельности А.А. Шахматова, способствовавшей глубокому и разностороннему изучению украинского языка и литературы, истории и культуры украинского народа, 3) значительностью вклада А.А. Шахматова в изучение украинского языка, в борьбу за равноправие русского и украинского литературных языков, за право украинской литературы на самостоятельное развитие, в установление и укрепление связей между русскими и украинскими учеными.

Целью статьи является анализ деятельности А.А. Шахматова по укреплению русско-украинских научных и культурных связей, раскрытие и оценка вклада выдающегося русского ученого в развитие филологии на Украине.

Продолжив научное изучение украинского языка, начатое трудами М.А. Максимовича, И.И. Срезневского, П.А. Лавровского, А.А. Потебни, П.И. Житецкого, К.П. Михальчука, А.И. Соболевского, А.А. Шахматов творчески разрабатывал проблему происхождения украинского

языка, плодотворно занимался его исторической фонетикой и морфологией, современным украинским языком. Среди работ синтетическо Східнослов’янська філологіяго характера особенно значителен «Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка» (1916), в котором ученый, ведя исследование от праславянской и «общерусской» эпох, раскрывает историю фонетических и морфологических явлений украинского языка.

Среди исследователей-украинистов А.А. Шахматов в первую очередь выделял А.А. Потебню, П.И. Житецкого и К.П. Михальчука. А.А. Шахматов рецензировал рукопись третьего тома «Из записок по русской грамматике» А.А. Потебни, представленную в Академию наук вдовой выдающегося ученого, и горячо поддержал идею изда- ния. А.А. Шахматов подготовил к печати и опубликовал в первом томе редактируемых им «Известий Отделения русского языка и словесности» (1896) отзыв А.А. Потебни на докторскую диссертацию А.И. Соболевского «Очерки из истории русского языка». Подчеркивая важность изучения творческого наследия выдающихся исследователей украинского языка, А.А. Шахматов вместе с тем указывал на неразработанность ряда вопросов украинского языкознания, беспокоился о привлечении в украинистику новых молодых сил. Так, 8 октября 1902 г. А.А. Шахматов писал Т.Д. Флоринскому:

«Скажите, пожалуйста, нет ли у Вас в университете (Киевском – В. Г.) студента, занимающегося или способного заниматься малорусским языком? Если бы такой нашелся и если бы Вы его могли рекомендовать как человека способного, я с большим удовольствием вступил бы с ним в сношения. Малорусский язык – совсем невозделанная нива.

Она сильно нуждается в добросовестных и научно подготовленных работниках».

Ученый живо откликался на появление новых интересных исследований об украинском языке. Выступая 23 февраля 1913 г. в Петербургском университете оппонентом на диспуте, посвященном защите магистерской диссертации Е.К. Тимченко «Функции генитива в южнорусской языковой области», А.А. Шахматов обратился к диссертанту со следующими словами: «ПоявленияВашей магистерской диссертации я ждал с нетерпением, ценя особенно высоко научные работы в области малорусского языка, к сожалению до сих пор весьма

мало исследованного и исторически освещенного» . Оценив диссертацию в целом положительно, академик указал и на ее существенные недостатки: формальный характер классификации словосочетаний с родительным падежом имени, неполноту и непоследовательность сравнительно-исторического освещения материала, недостаточно полное использование источников . Не менее принципиальный характер носит отзыв А.А. Шахматова о книге А.Е. Крымского «Украинская грамматика», о находившемся в рукописи словаре украинского языка, в состав которого вошли две лексикографические работы: «Словарь украинского языка» под редакцией Б.Д. Гринченко и «Материалы для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV-XVIII вв.» Е.К. Тимченко. В своей развернутой рецензии А.А. Шахматов, отметив некоторые недостатки словаря, в целом высоко оценил труд украинских лексикографов [14]. На основании этого отзыва книге была присуждена премия Н.И. Костомарова. А.А. Шахматов входил в состав редколлегии научного трехмесячника языкознания «Украина», издаваемого в Киеве, принимал активное участие в работе журнала «Украинская жизнь». В марте 1909 г. вместе с Ф.Е. Коршем и А.Е. Крымским он составил программу украинской энциклопедии, предусматривавшую включение в состав этого труда исторических, этнографических и филологических исследований (была издана в двух томах в 1914 и 1916 гг. под названием «Украинский народ в его прошлом и настоящем»).

В Российской Академии наук под руководством А.А. Шахматова осуществлялась большая работа по сбору и публикации материалов русской, украинской и белорусской диалектологии. В письме П.И. Житецкому от 21 сентября 1902 г. А.А. Шахматов выражал обеспокоенность в связи с задержкой составления «Программы для собирания особенностей малорусского наречия», которую он считал важной «для всякого, кому желательно развитие и процветание малорусской речи». В январе 1907 г. А.А. Шахматов принял участие в работе комиссии Российской Академии наук по вопросам украинской орфографии. Комиссия рассмотрела различные системы украинского правописания и, отклонив правописание Е.И. Желеховского, отражавшее фонетические особенности юго-западных диалектов украинского языка, рекомендовала придерживаться правописания, которым пользовались на Украине, входившей в состав Российской империи. А.А. Шахматов не раз подчеркивал богатство новой украинской литературы, представленной именами И.П. Котляревского, Г.Ф. Квитки Основьяненко, Е.П. Гребенки, Т.Г. Шевченко, И.Я. Франко и др. Ученый считал обязательным опираться на материал произведений этих писателей при изучении тех или иных явлений украинского языка. Так, выступая на диспуте, посвященном защите диссертации Е.К. Тимченко, А.А. Шахматов указал на недостаточность использованных диссертантом источников: «Писателей XIX в. Вы оставили в стороне. Я думаю, напрасно. Вы сделали исключение для Котляревского и Квитки,несмотря на то, что они находились под сильным великорусским влиянием. Не понимаю, почему Вы не использовалиШевченко, М.Шашкевича (поэзия и проза в «Русалке Днестровой»), Осипа Федьковича, Щоголева, Костомарова, Старицкого, Кропивницкого, Навроцкого, Гребенки, Стороженко и т.д.» Широко известны факты притеснения украинского языка со стороны правительства Российской империи. Царизм проводил политику угнетения национальных меньшинств, ограничивал их возможности развивать свою культуру. Языки многих народов не имели письменности, а языки с древней письменной традицией (напр., украинский, грузинский, армянский) были ограничены в сфере своего использования (в частности, они не функционировали в такой важной сфере жизни народа, как образование). Русификаторская политика царизма была крайне неблагоприятным фактором для развития восточноукраинского варианта литературного языка. Большим ударом для украинской культуры стали правительственные указы и распоряжения 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 гг. В этих условиях большое значение имела борьба передовых сил России за права украинского языка.

Выдающиеся русские языковеды Ф.Ф. Фортунатов, Ф.Е. Корш, А.А. Шахматов боролись за равноправие русского и украинского литературных языков, отстаивали право украинского литературного языка и украинской литературы на самостоятельное развитие.

Отстаивая мысль о самостоятельном развитии и неповторимых системах восточнославянских языков, А.А. Шахматов писал: «Таким образом, с точки зрения своего доисторического прошлого, малорусский язык должен быть признан наречием русского языка, если под термином «русский _____язык» разуметь всю совокупность говоров, употребляемых русскими (восточными славянами – В.Г.), в том числе и малорусами. Но с точки зрения своего исторического засвидетельствованного прошлого, а также своего настоящего положения малорусский язык должен быть рассматриваем как нечто отдельное от других русских (восточнославянских – В.Г.) языков». Работы А.А. Шахматова содержат лингвистическое обоснование самостоятельности русского, украинского и белорусского языков. Вместе с тем он квалифицировал восточнославянские языки и как наречия: А.А. Шахматов, как и другие представители Московской лингвистической школы, считал понятия языка и наречия относительными.

Борясь за равноправие русского и украинского литературных языков, А.А. Шахматов отстаивал и право украинской литературы на самостоятельное развитие. В статье «Русский язык» он писал: «...общность языка и литературы для Великороссии и Малороссии, долгое время жившей отдельною культурною жизнью, может быть обеспечена только на почве свободного развития и свободного соперничества. Вполне естественно, что в Малороссии образовался свой литературный язык: его будущая судьба и отношение к великорусскому литературному языку не могут быть определены теперь, когда взаимные отношения малорусского и великорусского наречий регулируются не жизнью, а административными распоряжениями и в значитель ной степени ими вызванным украйнофильством» [16, с. 580-581]. 2009 - Вип. 16. Мовознавсто Выступая за братское сотрудничество передовых русской и украинской культур, А.А. Шахматов утверждал: «Чем сильнее будет влияние великорусской культуры на украинскую интеллигенцию, тем ближе и теснее будет она становиться к своему народу, ибо эта близость господствует и у нас, великорусов, и именно ей мы обязаны и своей культурой, и своим литературным языком».

В начале 1905 г. А.А. Шахматов вошел в состав комиссии Российской Академии наук, рассматривавшей вопрос об украинской печати. В результате работы комиссии появилась составленная А.А. Шахматовым, Ф.Е. Коршем и Ф.Ф. Фортунатовым докладная записка «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» (СПб.,1905), в которой говорится о том, что запрещение украинского печатного слова – это жестокая несправедливость. Издание записки стало большой победой передовых научных сил, вызвало заметное оживление в среде прогрессивно настроенных ученых [1, c. 62].

Докладная записка «Об отмене стеснений малорусского печатного слова»

повна версія тут

При активном участии А.А. Шахматова был издан первый украинский перевод Четвероевангелия. Этот перевод был сделан инспектором Нежинскогоюридического лицея (ныне– Нежинский государственный университет им. Николая Гоголя) Ф.С. Морачевским (работал в лицее в 1849-1859 гг.). Ф.С. Морачевский (по-видимому, в 1861 г.) передал текст своего перевода Академии наук с просьбой, если перевод будет одобрен, рекомендовать его к печати. В 1862 г. на заседании Отделения русского языка и словесности академикИ.И. Срезневский выступил с отзывом на перевод Четвероевангелия, назвав перевод Ф.С. Морачевского «добрым делом». Отделение русского языка и словесности поручило И.И. Срезневскому, а также академикам А.Х. Востокову и А.В. Никитенко составить заключение опереводе. Вэтом заключении перевод Ф.С. Морачевского был охарактеризован как «в высшей степени труд замечательный и с учено-филологической стороны, и со стороны религиознонравственной». Отделение в своем постановлении просило президента Академии ходатайствовать перед Синодом о разрешении опубликовать перевод. Однако перевод Ф.С. Морачевского не был издан; более того, в связи с ним было запрещено украинское печатное слово вообще, что отразилось в печально знаменитом циркуляре министра внутренних дел России П.А. Валуева 1863 г. При жизниФ.С. Морачевского (1806-1879) перевод так и не был опубликован. Вопрос об издании переводаФ.С. Морачевского был вновь поставлен в начале XX в.: в 1900 г. профессор В.В. Морачевский, внук Ф.С. Морачевского, передал перевод в дар Академии наук. Идея издания получила горячую поддержкуА.А. Шахматова. Именно благодаря его решительным действиям Российская Академия наук добилась положительного решения вопроса. В частности, в 1904 г. А.А. Шах 2009 - Вип. 16. Мовознавсто Східнослов’янська філологія матов написал в Синод отношение, содержащее просьбу о разрешении издать Четвероевангелие в переводе Ф.С. Морачевского. Ученый указал на «выдающиесядостоинства перевода, исполненногоФ.С. Морачевским». ВписьмеП.И. Житецкому27 февраля 1905 г., отметив, что «дело о малор[усском] переводе Св. писания приняло весьма благоприятный оборот», А.А. Шахматов дал политический контекст издания Четвероевангелия: «КомитетМинистров решил отменить распоряжения 1863 года, дававшие Синоду основания отказывать в просьбах о выпуске в свет или допущении в Россию малорусских переводов. Итак, на ходатайство Академии о дозволении к печати переводаМорачевскогоможно ожидать благоприятного ответа, разве явятся придирки по части богословской. Но исправить богословские промахи, если они есть, нетрудно, и Академия не оставит дела за этим. Скоро последует отмена законов 1876 и 1881 г. К этому клонятся отзывыАкадемии, Киевского и Харьковского университетов. Радуюсь этому самым искренним образом».

Однако обер-прокурор Синода К.П. Победоносцев решил сделать из перевода Ф.С. Морачевского синодское издание, поручив редакцию его епископу Подольскому Парфению. После полемики с Синодом Отделение русского языка и словесности вынуждено было отступиться от роли редактора перевода и ограничиться «научно-филологической и орфографической проверкой» текста по корректурным листам, которые высылалв Академию наук Парфений. Этой проверкой в 1905-1910 гг. занималась специальная комиссия, в которую входили академики Ф.Е. Корш (председатель), А.А. Шахматов, Ф.Ф. Фортунатов, В.И. Ламанский, П.К. Коковцев. Четвероевангелие было напечатано в синодальной типографии и вышло в Москве в 1907–1911 гг. 10-15 апреля 1903 г. вПетербурге состоялся Предварительный съезд русских филологов, на котором был принят план «Энциклопедии славянской филологии», разработана программа съезда славянских филологов и историков. А.А. Шахматов и председательствующий на съезде В.Ягич решительно выступили за включение в «Энциклопедию славянской филологии» специальных статей, посвященных Украине – ее языку, литературе, этнографии, истории. Попытку запретить использование украинского языка в работе съезда А.А. Шахматов назвал «верхом несправедливости», «актом нетерпимости и братоненавистничества» .Утверждение, что украинский литературный язык отвечает требованиям, предъявляемым к языку науки, А.А. Шахматов подкреплял публикацией на этом языке своих научных трудов «До питання про північні перекази за княгиню Ольгу» (1908) и «До питання про початок української мови» (1914).

Внимание А.А. Шахматова привлекал и вопрос о свободе школьного преподавания украинского языка. В письме Д.Н. Овсянико-Куликовскому от 13 мая 1901 г. А.А. Шахматов указывал, что «правильное разрешение вопроса о введении малорусского языка в начальной школе облегчит в значительной степени труд учащих в местностях малорусских: теперь при обучении грамоте... в школе затрачивается совершенно непроизводительно много труда и времени». Выступления А.А. Шахматова и других прогрессивных ученых за равноправие восточнославянских языков стали важной составной частью борьбы передовых сил России за свободное развитие всех наций и народностей страны.

Позиция А.А. Шахматова вызывала ненависть реакционеров. Созлоблением писал о нем С.Щеголев в книге «Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма». С.Щеголев неистово нападал на фонетический, в основе своей демократический принцип украинской орфографии, которыйотстаивала РоссийскаяАкадемия наук, на записку «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Резким нападкам подвергались прогрессивные ученые и со сторонычерносотенной прессы. «Новое время» в 1907 г. в ряде статейН.Энгельгардта и др. выступило против публикации в «Статьях по славяноведению» работ украинских ученых, написанных на «искусственном украинском волапюке». В статье Л.Волкова «Два академика», напечатанной в газете «Московские ведомости» 8 мая 1915 г., академики А.А. Шахматов и Ф.Е. Корш обвинялись в содействии украинскомути белорусскому национальному движению.тАктивноспособствовавший избраниюв Российскую Академиюнаук лучших представителей украинской филологии, А.А. Шахматов писал 14 января 1899 г. П.И. Житецкому: «Радуюсь, что с наступившего нового года мы принадлежим одномуобщемуучреждению– русскойАкадемии наук, которой суждено, быть может, сделаться впоследствии общерусским центром просвещения. Я уверен, что Вы прибавите к своим трудам по малорусскому языку некоторые новые работы и оживите в изданиях нашей Академии интерес к малорусскому языку и литературе». В 1907 г. А.А. Шахматов вместе с Ф.Е. Коршем и Ф.Ф. Фортунатовым предложил избрать членом Российской Академии наук И.Я. Франко. Усилиями реакционеров эта кандидатура была отклонена. А.А. Шахматов считал, что оптимальной для братских русского, украинского и белорусского народов является жизнь в пределах одного государства при условии максимального учета особенностей менталитета и интересов каждого народа. Поэтому русский ученый не принял платформы украинской Центральной Рады, возглавляемой М.С. Грушевским: А.А. Шахматову была чужда идея государственной самостоятельности Украины с максимальным дистанцированием от России. «Мы живем здесь хорошо, – писал он В.Н. Перетцу 15 июля 1917 г. из Петрограда. – Страшную тревогу и смущение приносят только газеты. Украйна с Грушевским, бегство с фронта, переход власти к социалистам –все это действует подавляющим образом. Забываюсь в работе, но сейчас произошел досадный перерыв, и я нравственно чувствую себя отвратительно» . Академик Шахматов много работал над установлением и укреплением дружеских связей между русскими и украинскими учеными.

В переписке А.А. Шахматова с филологами и историками, работавшими на Украине (Б.Д. Гринченко, М.С. Грушевским, П.И. Житецким, Д.Н. Овсянико-Куликовским, В.Н. Перетцем, Н.И. Петровым, П.Я. Стебницким, А.И. Степовичем, И.М. Стешенко, Н.Ф. Сумцовым, Т.Д. Флоринским и др.), решались различные научно-организацион ные вопросы, высказывались критические замечания относительно тех или иных научных работ, творчески разрабатывались положения, связанные с изучением истории Украины, украинского языка и литературы. Эти письма свидетельствуют о высоких нравственных качествах выдающегося русского ученого: душевной чуткости, бескорыстии, большой человеческой доброте. А.А. Шахматов не раз оказывал всестороннюю помощь молодым ученым Украины, в том числе участникам руководимого В.Н. Перетцем «Семинария русской филологии» при Киевском университете.

Деятельность А.А. Шахматова как организатора науки способствовала глубокому и разностороннему изучению языка украинского народа, его литературы, истории и культуры.

Украинский народ всегда с искренней благодарностью будет чтить Алексея АлександровичаШахматова – убежденного борца за свободное развитие украинской

культуры, литературы и литературного языка, ученого, сыгравшего видную роль в развитии филологии на Украине, в углублении русско-украинских связей.

В дальнейшем представляется перспективным углубленное лингвоисториографическое исследование проблемы с широким привлечением материалов, хранящихся в архивах Киева, Львова, Москвы и Санкт-Петербурга.

АНОТАЦІЯ

Глущенко В.А. О.О. Шахматов та українська культура Розкрито науково-організаторську діяльність О.О. Шахматова, що сприяла глибокому й різнобічному вивченню української мови, літератури, історії й культури українського народу. Особливу увагу приділено боротьбі за рівноправність російської та української літературних мов, за право української літератури на самостійний розвиток, за братнє співробітництво передових російської та української

культур. У цьому контексті висвітлено такі факти, як складання доповідної записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», видання першого українського перекладу Четвероєвангелія П.С. Морачевського_____, підтримка наукових публікацій українською мо-

вою, робота в комісії Російської Академії наук з питань української орфографії, установлення та зміцнення дружніх зв’язків між російськими та українськими вченими.

Ключові слова: рівноправність російської та української літературних мов, братнє співробітництво передових російської та української культур.

Джерело: МОВОЗНАВСТВОВ.А. Глущенко (Славянск)УДК 808.3 + 808.2 : 801

Чи відповідає дійсності уявлення про начебто споконвічно російськомовний Київ?

Завжди приємно отримувати підтвердження вже викладеному раніше матеріалу!
Ось який цікавий пост стосовно міфа про начебто споконвічно російськомовний Київ знайшовся на blog.i.ua
Інформація майже повністю перекриває ту, яку вже було викладено у цьому блозі

Наводимо повністю, без скорочень:

                    Киев всегда разговаривал по-русски

Демонструю зразок мови киянина, київського міського чиновника першої половини 19 ст.

Це скан-копії двох сторінок книги: Александр Паталеев, "Старый Киев. Из воспоминаний Старого Грешника"

Книгу створено ще в дореволюційні часи як своєрідний путівник по київській старовині. Є купа класних ілюстрацій, при чому не тільки у вигляді фотографій. А й, наприклад, отаких літературних вставок, як та, що ви можете бачити на двох картинках нижче.

Книгу перевидано у вигляді шикарного, на мій погляд, подарункового видання. Видано мовою оригіналу, тільки тексти подано в сучасному відповідно російському та українському правописі.

Коментувати наведені рядки книги, напевне, немає потреби...

Останнім часом до вжитку імперського агітпропу повертається дедалі більше гнилої антиукраїнської "аргументації", котра, здавалося, як давно бита карта, вже не може застосовуватися. Однак, невігласам на вуха - чого тільки не навішають...

Одним з таких "аргументів" є твердження, що, буцім-то, мовою Києва одвічно був і завжди залишався "русский язык", у значенні "російська мова".

Не викликає заперечень, що Київ ніколи не полишала мова русів. Але не треба плутати її з мовою Московського царства.

Для адекватної більшості киян, та й, мабуть, росіян, антиаргумент, який я тут навів у вигляді копій сторінок книги, є абсолютно зайвим. Бо, хто не бачить, що відбувається з мовою у великих та малих містах України, хто не пам'ятає переказів дідусів-бабусь на цю тему, хто не читав українських класиків, хто не риється в історичній літературі, той принаймні міг багаторазово бачити знаменитий радянський фільм "За двумя зайцами" за мотивами твору Старицького. Той самий, де Проня Прокоповна Сірко(ва) і Свирид Петрович Голохвостий Голохвастов та інші яскраві персонажі. Навіть у цьому російськомовному фільмі чудово видно, як саме імперсько-державна російська мова стала пануючою мовою Києва, витискаючи українську.

Але в наш час, виявляється, певна частина молоді, вихована російськомовними дітьми зрусифікованих Сірків та Голохвостих, не здатна критично сприймати дурний антиукраїнський агітпроп. Таким, дорогі друзі, показуйте оці сторінки з Паталєєва. ;)


джерело

НЕ МОЛИТВОЮ ЄДИНОЮ (українська мова в Київській Русі)

В Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

                                Графіто Софії Київської (фотоадаптації С. Висоцького)

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав.
Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.
Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим – зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».
Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.
Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи
По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову – русинською (рутенською), lingua Rutena.

Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Замальовка Софійського собору ван Вестерфельдом (17 ст.) – надвірним художником литовського гетьмана Януша Радзивілла

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.
Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова, «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».
То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія
«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»
За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

          Собор Св. Софії. Малюнок художника Михайла Сажина – друга Тараса Шевченка

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.
Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.
Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .
Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?
 Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.
Напис “Господи помози рабу своєму Петрові”
Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.
Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.
В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:
- кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
- закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
- форму дієслів без «Т»: пече;
- дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
- дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
- м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
- прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

Приклад кличного відмінку іменників

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

"порося"

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці «Філологія та погодінська гіпотеза».
 З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».
Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.
…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» . А фотооригінал? – «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»
Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «Мати, не хотячи дитичя, біжя гет…»

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
Як кажуть англійці, no comments.

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…
В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) – у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

                                                     Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки
Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Напис «О горе тобі, Андрониче…»

Василь Тімм. «Краєвид старого міста з Ярославого валу», 1854 р. Ліворуч – Собор Св. Софії.

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від «turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.
Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.

Сергій Висоцький. Фото з архіву його вдови О. В. Спасокукоцької-Висоцької.
У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…
Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.
Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.
Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького? Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій РЕДЧЕНКО
Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.