неділя, 16 червня 2013 р.

Гетьман Павло Скоропадський про українство, матеріал спрямовано проти тролів



Часто наші опоненти, яких ми називаємо українофобами використовують різні джерела для того, щоб принизити національну гідність українця і вказати на недолугість його держави. Але найчастіше такі спроби- це лише перекручування фактів, магічне зникнення, або перестановка дат, виривання цитат з контексту. Таким чином необізнаний читач може невільно стати заручником брехні. Саме цікаве, що наші опоненти цитують все, що якимось чином дискридитує Україну, збираючи по крихтах слова, які на їх думку мають компроментувати. Одними з таких стали цитати зі "Спогадів" останнього гетьмана України - Павла Скоропадського, який ніби не підтримує ідею українства, каже, що це явище занесене нам з Галиции, явно вказує на низький розбавлений німецьким і польським впливами  рівень мови та культури в галичан. Для того, хто сумнівається в своєму національному визначенні ці слова можуть стати вироком в подальшому житті та стати поворотним пунктом в сторону повернення до джерел ісконного Русского начала. Чого і треба нашим опонентам. Але проблема в тому, що така велика честь, яка випала на долю нашого гетьмана в справі гноблення його народу, може виявитися занадто великою та печальною для самого ж гетьмана. Адже все прочитане нашими опонентами зі спогадів обмежується лише цим і більше нічим-цього їм явно достатньо. Але нажаль вони не розуміють, що лише зайвий раз підкреслюють свою обмеженість.  Треба віддати їм належне, така думка вкорінилася досить сильно. Іх старання не пройшли дарма: звинувачення рагулій та "вєнгерскіх хлопів" смакуються українофобськими групками на ура, " к Украине вы никакого отношения не имеете" - звучить в адресу галичан. Роздувають велике полум"я з маленької іскри. І не важливо, що сам автор спогадів так не вважав.

Джерела наших опонентів: ("Спогади кiнець 1917 - грудень 1918", 1995 р., ст. 233-234.)

Подаємо скорочено вступ до спогадів




"...А я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или иной форме будет. Не заставишь реку идти вспять..."

[…]Великорусские круги на Украине невыносимы, особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором сидели, стараясь подорвать мое значение вместо того, чтобы укрепить его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интеллигентные круги были одним из главных факторов моего свержения.

Эти великороссы совершенно не понимали духа украинства. Простое объяснение, что это все вздор, что выдумали украинство немцы и австрийцы ради ослабления России, — неверно. Вот факт: стоило только центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интеллигенции. Она всегда увлекалась украинством; все мелкие управляющие, конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали «Раду», увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу. Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины. Поэтому, когда великороссы говорят: украинства нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут ни при чем, т.е. в основе они ни при чем.

Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для усиления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели существенного значения. Просто люди обращались во Львов, т.к. отношение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно, что со временем за это украинство ухватились и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэтому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно создано нашими бывшими врагами, — неверно. Точно так же неверно, что к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят: народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству. Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому, но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще не разубежден в том, что украинство не есть нечто низшее. Это последнее столетиями вдалбливалось ему в голову, и поэтому у него нет еще народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу того или другого условия по общественной лестнице из народа, немедленно переделывался в великоросса со всеми его положительными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не признают украинского языка, они говорят: «Вот язык, на котором говорят в деревне крестьяне, мы понимаем, а литературного украинского языка нет. Это — галицийское наречие, которое нам не нужно, оно безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, приноровленных к украинскому языку». Бесспорно, что некоторые галичане говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык существует, хотя в некоторых специальных вопросах он и не развит. Я вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точность, этот язык нуждается в еще большем развитии, но это частности. Вообще же это возмутительно презрительное отношение к украинскому языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и нежелании знать украинскую литературу.Великороссы говорят: «Никакой Украины не будет», а я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или иной форме будет. Не заставишь реку идти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками ничего не сделаешь».
Великороссы никак этого понять не хотели и говорили: «Все это оперетка», — и довели до Директории с шовинистическим украинством со всей его нетерпимостью и ненавистью к России, с радикальным поведением, насаждением украинского языка и, вдобавок ко всему этому, с крайними социальными лозунгами. Только кучка людей из великороссов искренне признавала федерацию; остальные из вежливости говорили мне: «Федерация, да!», но тут же решительно делали все для того, чтобы помину от Украины не было.

Затем в области социальных реформ среди великороссов господствует полнейшее непонимание. Кстати, к великороссам я отношу весь наш помещичий класс, т.е. и малороссов, поскольку у них одно и то же мировозрение. Наш украинец — индивидуалист, никакой социализации ему не нужно. Он решительно против этого. Русские левые круги навязывают свои программы, которые к Украине неприменимы. Я всегда считал, что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ отбольшевизма.

Почти вся промышленность и помещичья земля на Украине принадлежит великороссам, малороссам и полякам, отрицающим все украинское. Из-за ненависти к этим национальностям, очень может быть, галичане, а наши украинцы и подавно скажут, что большевизм им на пользу, так как он косвенно способствует вытеснению этих классов с Украины [...]

("Спогади кiнець 1917 - грудень 1918", 1995 р., ст. 48-50.)

Джерело

P.S Павло Скоропадський був людиною свого часу, прямо-кажучи не відрізнявся самостійницькими настроями, про це можна довідатися і зрозуміти прочитавши більше його біографію, але ми б не бралися судити людину з висоти пташиного польту. Тим більше, коли пройшло вже скільки років. Ба навіть сам гетьман, будучи людиною розумною дав право майбутньому поколінню судити і давати оцінки тим подіям. Сподіваємося, що цей матеріал стане відомим як найбільшій кількості співгромадян, а троллінгу навпаки стане менше.

субота, 15 червня 2013 р.

Трагічна нелюбив до москалів у межах цензури

Ось іще одна поява українця засвідчена достовірними джерелами. А точніше - відразу двох, та ще й яких! Нині вони носять славні імена російських діячів Капніста та ГнідичаПро них пише найвідоміший з російських мемуаристів      
Ф. Вігель, який визначає їхню національну приналежність цілком конкретно - українеці. Зауважимо:  цей діяч помер в 1856 році, а його праці були видані і дозволені російською цензурою в 1864 році. Тому той, хто буде знову відстоювати брудні гасла типу : " Украинского народа не существовало, их язык это диалект руского..." і ціла купа схожої епічної фігні, на яких базується весь світогляд наших опонентів, який нерозривно граничить з клінічними проявами шизофренії, не стануть нам перечити. Хоча я дуже в цьому сумніваюся. Задля вашого ж ментального здоров"я та поваги до читача, ми не станемо називати їх імена та "праці". Повірте, якось тихим теплим вечором, сидячи в мережі чи дивлячись телебачення, вони знайдуть вас самі, але надіюсь, що ви згадаєте пару записок з нашого блогу,  і все-таки віддасте перевагу паперовим книжкам. Навіть якщо вони в електронному вигляді!



Філіп Філіпович Вігель (12 [23] Листопад 1786, село Сімбухово (нині село Калініно Пензенського району Пензенської області) - 20 березня [1 квітня] 1856, Москва) - один з найбільш знаменитих російських мемуаристів, знайомий Пушкіна, член Арзамаського гуртка, автор широко відомих і популярних в XIX столітті «Записок» (повне видання в семи частинах, М., 1892), які дають багатющий матеріал для історії російського побуту і звичаїв першої половини XIX століття, характеристики різноманітних діячів того часу.




"...Примечательны были также два украинца: один поэт в отставке, другой в сем звании только что поступивший на службу. Оба они, несмотря на единоверие, единокровие, едино- звание, на двухвековое соединение их родины с Россией, тайком ненавидели ее и русских, москалей, кацапов. Это были Капнист 65 и Гнедич Василий Васильевич Капнист женился на родной сестре жены Державина, и даже эти брачные узы не могли привязать его к России. Он много написал стихов и весьма хороших и, заключив поприще свое великим творением своим, называемым «Ябеда», опустился на лавры. Не обращая внимания на наши слабости, пороки, на наши смешные стороны, он в преувеличенном виде, на позор свету, представил преступные мерзости аших главных судей и их подчиненных. Тут ни в действии, ни в лицах нет ничего веселого, забавного, а одно только ужасающее, и не знаю почему назвал он это комедией 66. Лет сорок спустя один из едино земцев его, малорослый малоросс, коего назвать здесь еще не место, движимый теми же побуждениями, в таком же духе написал свои комедии и повести. Не выводя на сцену ни одного честного русского человека, он предал нас всеобщему поруганию в лицах (по большей части вымышленных) наших губернских и уездных чиновников. И за то, о Боже, половина России провозгласила циника сего великим!..."

65. Сын его А. В. Капнист был прикосновенен к тайным обществам, из которых вышел заговор декабристов, другой — С. В. — был женат на сестре декабристов Муравьевых-Апостолов.
66. Имеется в виду Н. В. Гоголь, которого Вигель ненавидел особенно за «Мертвые души». Позднее он превозносил Гоголя за «Переписку с друзьями».



(Филипп Филиппович Вигель «Записки» ст. 144, часть 3, 1864 г.)







Джерело

Джерело: Некоммерческая электронная библиотека «ImWerden»

пʼятниця, 14 червня 2013 р.

Галицкие украинцы, шпионящие на Россию- останній цвях у домовину москвофілів!!))

Це просто бомба: галицкие украинцы, шпионящие на Россию- останній цвях у домовину москвофілів!!))

Часто доводиться чути, що українців "створили" австріяки у концтаборі Талергоф, знищивши там нібито споконвічно "русскую Галичину".

У цьому переконує нас міф, але що кажуть факти?


17 вересня (30 за новим стилем) 1912 року російська газета "Новое время" опублікувала наступний матеріал:
[[16 сентября.
Галицкие дела.
ВЕНА. Газета "Slowo Polskie", сообщая о все чаще повторяющихся случаях участия галицких украинцев в шпионстве в пользу России, отмечает, что среди таких шпионов находятся студенты, чиновники и выдающиеся украинские писатели. Дальше газета пишет: "В венских сферах обеспокоены тем, что не все украинцы готовы пролить свою кровь за Австрию и уничтожить москалей". Вождь галицкого украинства Константин Певицкий и митрополит Шептицкий всячески стараются убедить австрийское правительство, что украинцы верны Австрии.
Согласно требованиям русской молодежи при газете «Прикарпатская Русь» будет теперь появляться литературное иллюстрированное приложение.]]
Джерело

Невеличка примітка, щоб уникнути звинувачень у тому, що «Но́вое вре́мя»— офіційне джерело австрійського генштаба і з цієї причини довіряти їй не можна:
1) «Но́вое вре́мя» — російська газета, яка видавалася в 1868—1917 роках в Петербурзі. Слід відзначити, що газета здобула репутацію настільки реакційного, чорносотенного і проурядового видання, що вираз "нововременец" став розповсюдженою назвою антисеміта і прихильника монархії.
2) «Прикарпатская Русь»—офіційне видання галицьких москвофілів, які самі себе вважали русскімі, але яких справжні русскіє монархісти з «Но́вого вре́мени», як ми переконалися називали українцями.

P.S. як видно у Російській імперії ні у кого сумнівів існування українців не викликало, так само як і те, що ніяка Австрія їх "не придумувала". Так само, як і те, що це народ, а не політична приналежність. І москвофілів у "русскіє" ніхто не записував. Всім, на відміну від деяких наших сучасників з вадами розвитку було ясно, що це просто проросійськи орієнтовані українці, але не більше того.
Але якщо вам зустрінуться персонажі, які ставитимуть все це під сумнів- дайте їм це почитати:)


четвер, 13 червня 2013 р.

Україна на полотнах Саврасова, Штернберга, Айвазовського та інших світочів живопису

Намагаючись у міру сил розвіяти туман українофобської пропаганди, часто доводиться стикатися з досить наївними твердженнями про те, що "України ніколи не було" до певної дати (до польського повстання 1863 року, виникнення ген. штабу Австрійської імперії у 1867 році та українізації 1924 року), або не було українців. Українців можна бобачити тут:


Але ми знайшли цьому вагоме протиріччя - це лише невеличка підбірка з великої кількості полотен, що написані видантними живописцями, які містять у своїй назві хоронім Україна та похідні від нього. 
Сподіваємося, що назви цих картин та дати їх створення не залишають жодних сумнівів щодо того, що Україна і українці давні самоназви нашої країни та народу. І звісно, жоден генштаб до їх виникнення не причетний. Бо як відомо політика це одне, а от мистецтво - зовсім інше. Приємного перегляду:)

Подаємо коротку біографію авторів для тих, хто не вловив всю значущість ситуації, назви картин на мові оригіналу.



Іван Іванович Соколов - народився 1823 року в Астрахані,  в сім'ї дрібного чиновника. Навчався в Академії мистецтв (1846-1834) у AT Маркова. З 1857 р. - академік, з 1860 р. - професор. Писав жанрові картини, часто на українському матеріалі ("Збір вишні в поміщицькому саду на Україні", 1858, ГТГ; "Повернення з ярмарку», 1859, Київський музей українського мистецтва). Найбільш соціально гострим його твором є картина "Проводи в місто парубків, призначених у рекрути" (1860). Працював в області малюнка та акварелі, в 1861 р. зробив ряд малюнків для журналу "Мальовнича Україна", видаваного Л.М. Жемчужниковим.
Навчався в Московському дворянському інституті, але, що не закінчивши в ньому курсу, переїхав в СПб. і вступив в учні Імператорської Академії мистецтв. Тут найближчим його наставником був професор А. Т. Марков. З 1849 р. він двічі їздив на Кавказ, де малював і писав аквареллю види місцевої природи і народні типи і, повернувшись через два роки в СПб., Продовжував свої заняття в Академії. У 1852 р., за картину: «Продаж невільниць на східному березі Чорного моря», був нагороджений малий. срібл. медаллю. У 1854 р. жив Малоросії, де написав між іншим картини: «Косовиця» і «Кавказький пейзаж» (горяни на морському березі видивляються поява на горизонті російського пароплава), за які Академія присудила йому велику срібл. медаль. З того часу Соколов Іван Іванович раз у раз робив поїздки як усередині Росії, так і в чужі краї, відвідав Константинополь, Німеччину, Францію, Іспанію. У 1857 р., за картину «Закавказькі цигани», отримав ступінь академіка, а в 1860 р., за «Вид на східному березі Чорного моря», «Дітей, що грають на кладовищі, в Константинополі», «Проводи в місто парубків, призначених в рекрути »і« малоросійських дівчат, ворожбитів віденкам про заміжжя »(наход. в Зимовому палаці в СПб.), зведений в звання професора.
Окрім картин, писаних олійними фарбами, виробляв прекрасні акварелі; всі його твори, що відрізняються оригінальністю, прочувствованія і смаком виконання, купувалися любителями живопису раніше, ніж були закінчені. З 1860 р. обдарований художник перестав бути зі своїми роботами на виставках і майже зовсім закинув пензлі і фарби....
Останні роки жив у Харкові. Його роботи є також в державному російському музеї, музеях Н. Тагілу, Саратова, Твері, Сімферополя, Тбілісі.... Помер в Харкові 19 листопада у 1918 році.


Сбор вишни в помещичьем саду на Украине. 1858г.

Ночь на Ивана-Купалу. 1856г.

Свадьба. 1860

Свадьба. 1860

Проводы в город парубков, назначенных в рекруты конец 1860-х 

Штернберг Василь Іванович (1818 - 1845) живописець, жанрист і пейзажист, син гірського чиновника, спочатку вчився в Імператорській академії мистецтв в якості вільного слухача, а в 1835 р. був прийнятий до числа державних академістів. Керівником його в пейзажного живопису був М.Н. Воробйов, але нарівні з нею його вабив до себе побутовий живопис. Рідкісну здатність до цієї останньої виявляли малюнки і карикатури, які він робив з самого вступу до академії і якими дивував своїх товаришів і вчителів.Літні місяці він проводив в Україні , в маєтку  любителя мистецтва, Г.С. Тарновського; ці поїздки близько познайомили його з українським побутом і природою, які він і відтворював майстерно у своїх олівцевих малюнках, акварелях і картинах.У 1837 р. за роботи, виконані в Україні, в тому числі за акварель: "Ярмарок в містечку Ічні" (придбану імператором Миколою I для альбому його дружини), академія нагородила Штернберга малою золотою медаллю, а наступного року, за картину "Освячення пасок в Малоросії" (куплена також государем для подарунка великій княгині Марії Миколаївні), він отримав велику золоту медаль і звання художника XIV класу.У 1840 р. він подорожував до Оренбурга при експедиції графа Перовського в Хіву, а потім був відправлений до Італії, в якості пенсіонера академії. Оселившись у Римі, він продовжував старанно працювати, хоча відчував себе чужим серед італійських людей і природи. Його тягнуло на батьківщину, до знайомих і улюблених сюжетів. Але доля не судила йому повернутися в Росію: він помер у Римі, в розквіті років, на півдорозі до розвитку свого чудового таланту.З картин Штернберга, крім вищезгаданого "Освячення пасок", відомі: "Гра в піжмурки в садибі Г.С. Тарновського", "Млин в степу" (обидві в музеї імператора Олександра III), "Італійка біля водойми", "Італієць-простолюдин "(обидві в музеї академії мистецтв)," Римські піфферарі "," Італійські селяни, що грають в карти в остерії "," Етюд голови молодого італійця "," Етюд голови старого-італійця "(усі чотири в московському публічному музеї)," Малоросійський шинок "," Видубицький монастир поблизу Києва "," Вид в Києві "," Портрет самого художника "," Озеро Немі "," В околицях Альбано "і" Етюд листя "(всі сім в Третьяковській галереї, у Москві) і" М . І. Глінка в маєтку Г.С. Перовського за твором опери Руслан і Людмила "(у О.Н. Марковича). Малюнки і акварелі Штернберга численні і зустрічаються майже у всіх громадських і приватних колекціях.


Ярмарка на Украине

Айвазовський, Гайвазовський, Іван Костянтинович [17 (29) .7.1817, Феодосія, - 19.4 (2.5) .1900, там же], російський живописець, майстер морського пейзажу. Син дрібного торговця-вірменина. У 1833 - 37 навчався в петербурзькій АХ у М.Н. Воробйова та французького мариніста Ф. Таннера. З 1845 академік, з 1847 професор, з 1887 почесний член Академії мистецтв. Член ряду європейських академій. Багато подорожував, з 1845 жив у Феодосії. А. вже в 1840-х рр.. завоював світову славу емоційною піднесеністю своїх картин, з їх тяжінням до пафосу і героїки, точністю і швидкістю кисті. Своєрідність творчості А. - в романтичному зображенні неосяжного величі і буйної мощі морської стихії, вогненних заходів сонця, що грає на хвилях місячного світла, відваги борються з морем людей ("Дев'ятий вал", 1850, Російський музей, Ленінград). Очевидець військових маневрів Чорноморського флоту, А. присвятив багато картин подвигам російських моряків ("Чесменський бій", "Наваррінскій бій", обидві - 1848, Феодосійська картинна галерея ім. А.). Підвищена яскравість колірної гами поступово змінюється в картинах А. прагненням до тонального єдності. У кращих пізніх роботах ("Чорне море", 1881, Третьяковська галерея), стриманих за кольором, А. користується тонкими градаціями світлотіні для більш точної і природної передачі морської широчіні, руху води і світла. А. створив близько 6 тис. картин (нерівноцінних за художнім якістю), багато малюнків і акварелей.

Украинский пейзаж с чумаками при луне 1869г.

Свадьба на Украине 1891г.

Мельница на берегу реки. Украина 1880 г.

Во время жатвы на Украине 1883г.



Украинская жатва 1857г.

 Ночь на Украине . 1871

Повернення з весілля. 1891.

І.К. Айвазовський. Чумаки на отдихе.

Олексій Кіндратович Саврасов (1830-1897) - російський художник-пейзажист, один з членів-засновників Товариства передвижників, автор хрестоматійного пейзажу «Грачі прилетіли».


Украинский пейзаж 1849г.

Сергій Іванович Васильковський (7 жовтня 1854, Ізюм, Харківська губернія - 8 жовтня 1917, що Харків) - український і російський живописець-пейзажист. Народився в місті Ізюмі Харківської губернії. Оточення, в якому ріс Васильковський, було благодатним середовищем для формування творчої особистості. Його дід був чумаком, з козацького роду, а батько - писарем. Можливо, саме він розкрив естетичну виразність каліграфічної лінії.

Украинская церковь начало ХХ

Весенний день на Украине


Украинский пейзаж


Казачий двор


Архи́п Іва́нович Куї́нджі (15 (27) січня 1842 (за іншою версією — 1841) — 11 (24) липня 1910) — видатний український живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Народився у місті Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив у великій бідності. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1875 — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1882 — професор, з 1893 — дійсний член Академії, а з 1894 — керівник художньої майстерні. В 1897 звільнений за підтримку студентських виступів.
Куїнджі був ініціатором створення Товариства художників (1909; пізніше — Товариства ім. А. Куїнджі), яке об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів Куїнджі — О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований в Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу.
Колористичні знахідки Куїнджі і ефекти освітлення в картинах дуже поціновував Врубель Михайло Олександрович, вважав його своїм вчителем в колориті.

Украина 1879г.

Украинская ночь 1876

Вечер на Украине 1878-1901гг.

Крачковский Йосиф Евстафович  (1854, Варшава - 1914, Канедабія на озері Комо, Італія) - російський живописець-пейзажист, академік Академії мистецтв. Батько поета Дмитра Кленовського.  Йосип Євстахійович Крачковський відноситься до тих художників, творчість яких, не досягаючи вершин образотворчого мистецтва, становить основу живописної системи.  C 1871 почав відвідувати в якості вольнопріходяшего учня Імператорської академії мистецтв, головним його наставником був професор барон М. К. Клодт.  Його перші пейзажі, дуже реалістично передавали привернули увагу художника фрагменти навколишньої природи ("Млин", 1875; "Річка Смедова в маєтку Д.В. Григоровича Дулебово Зарайського повіту Рязанської губернії", 1876), були написані під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі (1871-1880)...

Украинский вечер 1889

Волков Єфим Єфимович-народився в Санкт-Петербурзі в 1844 р.   Помер у Петрограді в 1920 р.  Навчався в Художній школі Товариства заохочення мистецтв і, як вільний слухач, в Академії Мистецтв.   Жив і працював в основному в Петербурзі і його околицях, однак в 1879 р. разом з І.І. Шишкіним здійснив подорож до Криму.  У 1888 р. здійснив поїздку по Туреччині, Сирії, Палестині, Єгипту і Греції.  Працював також на Волзі, в улюбленому І.І.Левітаном містечку Плесо.Відомий не тільки як пейзажист, але і як ілюстратор. Був удостоєний звання академіка.   Член товариства передвижників.

Украинский пейзаж с хатой

Киселев Александр Александрович  Украинская хата 1883г.

Орловский Владимир Донатович Вид на Украине 1883г.

Орловский Владимир Донатович  Украинский пейзаж с ветряной мельницей 1882г.


Каменев Лев Львович Украинский хутор в дубовом лесу 1862г.

Соколов Петр Петрович (1821-1899) Украинские паломницы в Палестине


Трутовский Константин Александрович (1826-1893) Украинская ночь


Крамской Иван Николаевич Портрет украинского писателя и художника Тараса Григорьевича Шевченко 1871г.

Васильев Федор Александрович (1850-1873) Девушка-украинка на старом кладбище 1863г.

Джерела:
5.http://www.world-art.ru/painting/painting.php?id=82


Деякі тексти перекладено з російської мови, тому можливі непомічені помилки, за які зазадалегідь просимо пробачення!

середа, 12 червня 2013 р.

МІФ ПРО "ПРОЕКТ УКРАЇНА".СВІТОГЛЯДНЕ.




З недавніх пір Українофоби пропагують нову "теорію", що нібито незалежність України вигідна лише держслужбовцям і нездарам. Нібито не бажаючи конкурувати з імперською елітою вони вирішили створити ситуацію великої жаби на маленькому болоті. Тобто ізолювати Україну від Росії лише з однією метою позбавитися конкурентів в особі більш талановитих митців і чиновників, бо в маштабах імперії в них не було б шансів. Не потрібно пояснювати, що у росіян і деякої частини наших співвітчизників, які звикли сприймати все українське, як провінційне (в сенсі- меньшовартісне) ця теорія користується успіхом, чим і привернула нашу увагу.
Звичайно ж вона помилкова.
По перше: Радянський Союз наочно продемонстрував, що розпад відбувався саме за національною ознакою, а не за якимось іншим принципом, з іншого боку у складі Російської Федирації залишилося безліч національних республік, в яких не спостерігалося жодних сепаратистських рухів, хоча у чиновника з Рязані чи з Елісти жага влади повинна бути не менша ніж у київського. Тим не меньше Рязань з Елістою продовжує залишатися в складі Росії, у той час, коли Київ столиця незалежної держави, хоча за цією теорією так не повинно було б бути. По друге: коли говориться про те, що Україна існує виключно з метою створювати робочі місця для державної верхівки, яких би в неї не було, якби Україна перебувала в складі Російської Федерації, то мається на увазі, що і національний рух, який легітимізує існування України створено також чиновниками. Році приблизно у ...1991.
Чи варто говорити про те, що все це не правда?
Звичайно ж Кравчук в 1991 році скористався українським націоналізмом, щоб створити для себе ситуацію "максимум привілеїв- мінімум відповідальності", тобто скористався можливістю створити і очолити незалежну Україну.
Але ж нам відомо, що не він створив український націоналізм, який виник задовго до нього, до більшовиків, які начебто "створили" українців, до небіжчиці Австро-Угорщини, і навіть до Польського повстання 1863 року. Якщо в нього звичайно не було машини часу, щоб перенестися років на ... надцять назад і навіяти українським національним діячам ідею "Отдельности южноруского народа от Руского міра".
Наведемо приклад такого самостійницького руху з Истории російського історика Соловйова у період з 1682–1703 рр.

"... Дума московская не только не хотела воевать против бусурман, но даже не позволила королю на деньги нанять козаков, опасаясь, чтоб войско козацкое и народ малороссийский не возвратились к государю предков своих и не возлюбили той вольности, в какой живет Польша. 9) Войску, во всем христианстве славному, надобно вспомнить славу дедов и прадедов, быть в одной мысли с Запорожьем и выбиться из неволи человека негодного и невоинственного. А королевское величество имеет столько разума, благословения божия и храбрости, что может защитить и народ, который он от младенчества любит и почитает. 10) Духовенству внушать, что в церквах, находящихся под державою королевскою, нет никакой перемены, священникам воздается честь, дань и подводы отставлены, из подданства панов своих духовенство освобождено. 11) Внушать, не лучше ли в Киеве иметь своего главу, как имеет Москва; прежде киевские митрополиты ставили московских, которые теперь патриархами называются: многими столетиями св. София киевская старше Соборной церкви московской. 12) Не лучше ли видеть власть духовную и мирскую в Киеве, чем искать ее раболепным образом в Москве..."

(Сергей Соловьев, История России с древнейших времен. Том 14. От правления царевны Софии до начала царствования Петра I Алексеевича. 1682–1703 гг.)
По третє: не зайвим буде відмітити те, що ця теорія передбачає, що створювалася Україна з корисною метою, але якщо придивитися до діячів українського національного відродження, чи батьків нації то з"ясується, що серед них немає жодного (можливо за вийнятком Павла Скоропадського, якщо його можна віднести до ціє категорії) діяча, який би міг отримати зі своєї діяльності профіт, ба навіть навіть просто держслужбовця. Прекраснудушних поетів, мрійників, ідеалістів скільки завгодно, а от чиновників нема, тобто маючи найбурхливішу уяву важко уявити, що керувалися ці люди корисними мотивами.
А це означає, що виникнення в 1991 році незалежної української держави - закономірний наслідок багатовікової боротьби українського народу за власне самовизначення, а не наслідок боротьби чиновників за місце коло корита.

P.S Звичайно ж цей міф, про "проект Україна" виглядає досить правдоподібно екплуатуючи, як завжди наймерзенніші людські якості, а саме - не любов до ближнього свого. У даному випадку - нелюбов народу до чинуш.
Але, як і всі міфи перевірки він не витримує.

понеділок, 10 червня 2013 р.

Українці та запорожці на маловідомих полотнах Іллі Рєпіна

Творчість Іллі Юхимовича Рєпіна відносять до найвищих досягнень російського реалістичного живопису другої половини XIX століття, до вершин передвижницького мистецтва.  Майстер історичної та жанрової картини, видатний портретист, блискучий колорист, тонкий лірик і автор епічних полотен, він залишив колосальну творчу спадщину.
Життя і творчість цієї людини безроздільно пов'язані з Україною, її історією і народним побутом. Як без освітлення україністики неможливо повне уявлення про спадщину видатного художника, так і історія української художньої культури буде неповною без відображення його творчості, присвяченого Україні. Ілля Рєпін залишив багату й різноманітну мистецьку спадщину, його ранні розписи церков в Україні знищені під час війни, численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на історичні теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних колекціях.

*Василь Андрійович Тропінін (1776 - 1857 р.). Українці на картинах видатного російського портретиста.

*Україна на картинах російського передвижника, Констянтин Маковський, (1839р.—1915р.)
*Україна на полотнах Саврасова, Штернберга, Айвазовського та інших світочів живопису



Рєпін Ілля Юхимович - Народився 24 липня (5 серпня) 1844 року, в Чугуєві, Харків, Україна. Походить з родини військового поселенця. Одним із його предків був український козак Ріпа. Хлопцем навчався у місцевій іконописній майстерні. В 20 років подався до столиці Російської імперії — Санкт-Петербургу.
З 1863 року в Петербурзькій малювальній школі, у 1864-71 роках — у Петербурзькій Академії Мистецтв (учень І. М. Крамського), яку закінчив з золотою медаллю і відбув у студійну подорож до Італії та Франції. За конкурсне полотно «Христос воскрешає дочку Іаіра» Рєпін отримав право на шестирічне перебування за кордоном як академічний пенсіонер, за державний рахунок.
Рєпін самовільно скоротив перебування за кордоном, де був у 1873 — 1876 рр., хоча витратив час на вивчення музейних збірок та творів сучасних французьких майстрів. Більше того, дещо несподіваний у вчинках художник виставив деякі свої твори в Паризькому Салоні, незважаючи на заборону Петербурзької академії. Сам малював відносно мало. Для звіту передав у академію полотно казково-театрального характеру «Садко у підводному царстві» (1876). За пізнішими оцінками найцікавішими були етюди Монмартру та Веля.
З 1893 року — академік, професор Петербурзької Академії (до 1907 року); член товариства Передвижників (з 1878 року) і мистецької групи «Мир искусства» (з 1890 року). З ініціативи Великого князя Сергія Олександровича — Рєпін прийняв пропозицію працювати в Імператорській академії заради реформування навчального закладу. А майстерня художника була найпопулярнішою серед учнів того часу.
Рєпін помер 29 вересня, 1930 року  своїй садибі «Пенати», яка після розпаду Російської імперії опинилася на території у складі Фінляндії (Куоккала). За заповітом, тіло поховали в парку садиби без труни. На могилі (за заповітом художника) висадили дерево. Могила збережена.

Музей-садиба І.Є. Рєпіна в Чугуєві, Харків Джерело

Полотна на українську тематику
Життя і творчість Іллі Юхимовича тісно були пов'язані з Україною. Він палко любив Україну. Це була його Батьківщина. Тут він народився, назавжди захопився природою, людьми, їх звичаями, побутом, народним мистецтвом. Творча, педагогічна і громадська діяльність його також була пов'язана з Україною. У 1867, 1876, 1877 рр.. він жив у Чугуєві, в 1880 і 1882 рр.. відвідував Київ. Дружив з М. Кропивницьким, М. Мурашко, А. Праховим,Д. Яворницьким (в 1900 р. відвідав його хутір Іванівський на Чернігівщині). З великим захопленням писав про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників, а також діяльність мистецьких шкіл М. Мурашка в Києві, М. Раєвської-Іванової у Харкові, Одеській художніх шкіл. Художник знав історію українського народу. Він був членом журі комісії зі спорудження пам'ятника Т. Шевченку. Незадоволений рішенням комісії, вийшов з її складу, як і деякі українські художники. Ілля Юхимович особисто зробив кілька чернеток проекту пам'ятника, оскільки високо цінував особистість Шевченка, називаючи його «апостолом свободи». В. К. Розвадовський мав намір створити художню листівку, виручені гроші від якої були спрямовані на спорудження пам'ятника. Для цього Рєпін написав аквареллю «Прометея» з поеми Шевченка «Кавказ». Також він став членом-засновником Товариства з охорони пам'яток Т. Шевченка, статут якого не був затверджений урядом.І. Є. Рєпін надавав допомогу комітетові при Товаристві витончених мистецтв. В.Верещагіна в м. Миколаєві. Також він був почесним членом Київського літературно-артистичного товариства та Київського товариства старожитностей та мистецтва. Він був українцем і за характером своєї творчості. У полотнах І. Рєпіна українська стихія блищить всіма своїми барвами. Це картини:

 Запорожцы пишут письмо турецкому султану. 1880-1891

 Украинская хата. 1880

Украинский крестьянин. 1880

Два украинских крестьянина 1880г.

Типы украинцев 1880г.

 Голова козака 

Украинський крестьянин. Етюд.1880г.

Изображение Козака. Предметы запорожской старины 1880г.

Запорожский полковник. 1880

Запорожец. 1884
Запорожец

Казак (Атаман Серко) 1889г.

Запорожцы пишут письмо турецкому султану. 1880

Запорожцы пишут письмо турецкому султану. 1889-1896

Запорожцы. 1878

Запорожцы. 1880-е

Украинка 1880 г.

Украинская крестьянка 1880 г.

Две украинские девушки и сидящий молодой крестьянин, играющий на дудке 1879г.

Девушка в украинском костюме 1879г.

Вечерницы 1881 г.

Гайдамака (1902)

Гопак (1930, не окончен).

Солоха и дьяк 1926

Черноморская вольница 1908 г.

Открытка «Прометей» по мотивам произведений Т. Шевченко (1910 г.), четыре эскиза к проекту памятника поэту (1912 г.).

Портрет Т. Шевченко 1888 г.

На схилі свого життя, працюючи над картиною «Гопак», Рєпін пише в 1928 році:
"Перш за все я не кинув мистецтва. Всі мої останні думки про нього, і я зізнаюся: працював все, як міг, над своїми картинами ... Ось і тепер вже здається більше півроку я працюю (вже досить секретничати) над картиною "Гопак", присвяченій пам'яті Модеста Петровича Мусоргського. Така досада - не вдасться закінчити ... " - Так великий художник мріяв на заході життя пом'янути свого великого друга Мусоргського.
Створив численні портрети російських та українських діячів серед яких: С. Любецька, М. Мурашка (1877), В. Тарновського (1880, "Гетьман") і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906), чотири ескізи проекту пам'ятника Шевченку в Києві (на конкурс 1910 - 14). Робив ілюстрації до творів Гоголя "Тарас Бульба" і "Сорочинський ярмарок" (1872 - 82), до книги Д. Яворницького "Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу" (1887), а також малюнки з пам'яток української архітектури, українських народних типів і т.п.
І. Є. Рєпін - типовий реаліст, який, однак, не копіював природу, а перетворював її мотиви своєї розгонистої, часто майже експресіоністичній творчості. Майстерно охоплював людську постать у русі, її типаж і вираз, а його соковиті і звучні фарби надавали творові ефектної пластичності. На деяких творах Рєпіна помітний вплив імпресіонізму та символізму. Залежно від того, де і над якою тематикою він працював, періоди його творчості можна визначити як український та російський. У творчості він є продуктом українсько-російського культурного симбіозу. Однак з Україною Ілля Рєпін був пов'язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фольклор і висував проблему українського стилю в мистецтві. До друзів Іллі Рєпіна належали українські діячі: М. Кропивницький, М. Мурашко, Д. Яворницький, Є. Чикаленко та багато інших. Між учнями були М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Макушенко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та інші. Як педагог і критик він написав книгу "Далеке близьке" (1844-1854).
У 1909 р. на 32-й пересувній виставці з'явився новий твір І. Рєпіна - велике полотно під назвою «Чорноморська вольниця», присвячене плаванню козаків по Чорному морю під час походу до берегів Туреччини. На 46-й пересувній виставці в 1917 р. була показана картина «Гайдамаки» про повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Над цією картиною Художник почав роботу майже за 20 років до її експонування: в 1898 р. зробив ескіз «Роздача зброї гайдамакам», а в 1902 р. на 30-й пересувній художній виставці представив ескізний портрет «Гайдамак». І «Чорноморська вольниця», і «Гайдамаки» були продані за кордон.
Поряд з картинами на сучасні теми велике місце у творчості Рєпіна займала історична живопис. Але історія для художника су лише остільки, оскільки вона була пов'язана з сучасністю, допомагала вирішувати наболілі проблеми його епохи.
Психолога-Рєпіна і в історії, перш за все, цікавили сильні людські характери, зіткнення пристрастей, патетика почуттів, що знаходить вираз в яскравій експресії особи, драматичні конфлікти. Художником були створені такі широко відомі історичні полотна, як «Царівна Софія» (1879), «Іван Грозний і син його Іван» (1881-1885),  «Запорожці» (1878 - 1891). І тут, як і в картинах на теми сучасного життя, Рєпін ство широкі епічні полотна з безліччю яскраво типових образів, взятих у своїй неповторній характерності («Запорожці»).


Корисні посилання: