Оригінал Obrazki galicyjskie І. Франка

коментар до цього запису

Наведена цитата: 

"не люблю українців...Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи, що справді не знаю за що мав би я їх любити...Чи може маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, таку плодючу на перевертнів найрізнороднішого сорту..."

зі вступу до польського видання Obrazki galicyjskie 1897 р. не лише обрызана знизу, але навіть у такому, скороченому вигляді, протягом життя з нею відбувалися значні зміни:

"УПД, Уважаемый хаеz дополнил первоначальным вариантом, еще не отредактированным во времена украинизации:...не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, не зважаючи навіть на ті тисячі більших і меньших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру...".

Що, звичайно є суттєвим уточненням, яке свідчить про початковий намір автора зайвий раз пнути українців.

А ось як звучить цей же текст повністю:

"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ? Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".

Як бачимо, якщо не виривати слова з контексту, то смисл сказаного змінюється на прямо протилежний тому, який, як нас намагаються переконати, Франко вкладав у процитовані рядки.

Втім, даний мотив був взагалі притаманний його творчості, і для людей, які з цією творчістю знайомі, нічого дивного у ньому немає:



                                               Ти, брате, любиш Русь,
                                               Як хліб і кусень сала, -
                                               Я ж гавкаю раз в раз,
                                               Щоби вона не спала.

                                              Ти, брате, любиш Русь,
                                              Як любиш добре пиво,-
                                              Я ж не люблю, як жнець,
                                              Не любить в спеку жниво.

                                              Ти, брате, любиш Русь
                                              За те, що гарно вбрана,-
                                              Я ж не люблю, як раб,
                                              Не любить свого пана

                                              Бо твій патріотизм-
                                              Празнична одежина,
                                              А мій - то труд важкий,
                                              Гарячка невдержима.

                                              Ти любиш в ній князів,
                                              Гетьмання, панування,-
                                              Мене ж болить її 
                                              Відвічнеє страждання.

                                             Ти любиш Русь, за те,
                                             Тобі і честь, і шана,
                                             У мене ж тая Русь-
                                             Кривава в серці рана.

                                             Ти, брате, любиш Русь,
                                             Як дім, воли, корови,-
                                             Я ж не люблю її
                                             З надмірної любови.

З цих текстів зрозуміло, що ні про яку українофобію у Франка не може бути й мови. Йдеться виключно про українофобію вищевказаного автора.

Тим, хто надає перевагу сканам пропонуємо ознайомитися з оригіналом того самого автобіографічного вступу до польського видання Obrazki-в galicyjskie-х 1897 року, довкола якого розгорнулася така жвава дискусія і які з незрозумілих причин невідомі користувачам української частини всесвітньої павутини:

звідси

Казимир Делямар: В Європі існує народ, забутий істориками

"В Європі існує народ, забутий істориками - народ Русинів (le peuple Ruthene) 12,5 млн. під російським царем і 2,5 млн. під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони Св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію..."

(Théodore-Casimir Delamarre, 1869)

*Професор історії Петро Брицький розказує про іноземців, які писали про Україну та українців в XVII-XIX століттях

*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам

*Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом

*Ланселот Лоутон - коротка історія величі України очима британця

Théodore-Casimir Delamarre  (Казимір Делямар), (1797-1870) — французький політик, сенатор, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III — вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою “П’ятнадцятимільйонний европейський народ, забутий в історії”. У ній він першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в школах і ліцеях Франції, і першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Европи.
Крім того, К.Делямар опублікував ще праці “Множина замість однини і панславізм, знищений у принципі” (1868 р.), а також “Що таке росіяни? Етнографічне дослідження за працею Вікеснеля” (1871 р.).
Прізвище К.Делямара в Російській імперії і СССР замовчувалося, і його марно було шукати в совєтських енциклопедіях. Він та його праці стали відомими лише після здобуття Україною незалежності. Передусім, це згадка про нього у праці В.Січинського “Чужинці про Україну” (Київ: “Довіра”, 1992 р.. Постало питання розшуку самої праці К.Делямара. Автору вступної статті пощастило в цьому. У 1995-1999 рр. в одному з університетів Парижа перебував на стажуванні (підготовка докторської дисертації) завідувач кафедри французької мови Чер-нівецького державного університету імені Юрія Федьковича Михайло Попович, який, як справжній патріот, люб’язно відгукнувся на прохання розшукати текст петиції сенатора К.Делямара. Текст ориґіналу видрукуваної петиції було виявлено М.Поповичем у бібліотеці Сенату Франції. Ним же здійснено переклад. Так, завдяки М.Поповичу науковці і широке коло громадян України зможуть уперше ознайомитися з ориґінальним твором французького сенатора К.Делямара, його оцінками тодішнього трактування історії Російської імперії і думками на захист народу України.
Ця праця стане у пригоді українським історикам при осмисленні історії України XIX — XX ст., а широкий загал громадян України спонукає задуматися над своїм історичним минулим, щоб не припускатися прикрих помилок у трактуванні своєї історії у майбутньому.
Петро БРИЦЬКИЙ, доктор історичних наук.

ПЕТИЦІЯ ДО СЕНАТУ ІМПЕРІЇ З ВИМОГОЮ РЕФОРМУВАТИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Пане голово, пани сенатори.
Існує величезна імперія, що простягається на пів Европи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія.
Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.
У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія зноситься з Европою, то твердить, що вона є славінською і европейською (державою. — перекладач П.М.), а її суверен величає себе “Імператором Росії”, а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською (1), тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає “Білим царем” (2).
Звідки ж така дволикість?
Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Европи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих цілком протилежних напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку.
Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє европейську цивілізацію від азіатської цивілізації?..
З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?
Одне слово, ким є московити — слов’янами чи туранцями?
Петербурзький уряд, зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Европейські вчені розділилися; деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.
Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими — якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними заво-йованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення.
Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.
Таким чином, мета цього клопотання — просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них.
IТаке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдячуючи нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс (3).
Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом численність народів, що розмовляють слов’янськими мовами (4); так само сьогодні ми спробуємо переконати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку.
Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, що розмовляють слов’янським мовами, прямо на руку пансла-візму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням.
Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як уні-верситетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.
Цими двома народами є моско-вити й рутенці, змішані у загальній назві “руси” (Russes).
Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці (5), до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.
Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.
Казимір ДЕЛЯМАР
(Далі буде)

ОСНОВИ СВЯТА РІЗДВА-КОЛЯДИ

Протягом минулого тисячоліття на теренах України впроваджувалися і культивувалися неукраїнські, неслов’янські і взагалі, неевропейські вірування. Відповідно і мешканці українських теренів з плином часу губили свою духовну спадщину. У освітніх закладах нашої країни в минулому (XX) столітті можна було майже в деталях дізнатися про культи абориґенів Австралії, американських індійців, релігії африканських племен, вірування індусів, китайців, японців. Всіх їх трактували і до сьогодні трактують, як автентичні традиції, як вираз духовної культури народів тих чи інших частин світу.
Стосовно ж розвинених дохристиянських язичних вірувань давніх мешканців терену України, як і певною мірою і дохристиянських вірувань високих цивілізацій Греції і Риму, вважається, що вони зникли практично повністю. Вивченням їх, за виключенням небагатьох вчених-археологів та етнологів, ніхто не займається, бо офіційно, під впливом привнесених в Европу немісцевих релігій, як, наприклад, християнство, вважається, що дохристиянські вірування місцевих мешканців були примітивні, нецивілізовані. Відповідно і вивчати там нічого, а тим більше — спадкувати.
Чи воно дійсно так?
Як засвідчують окремі дослідження европейських вчених (Н.Пеніка, П.Джонсона), російських (Б.Рибакова, О.Асова), українських (Ю.Шилова, Г.Лозко, В.Скуратівського, а попередньо — в кінці XIX на початку XX століття — І.Франка, Л.Українки, М.Грушевського), слов’яни і давні українці мали розвинену гуманну дохристиянську віру, яку неправомірно перші християни стали називати “язичницькою”, “поганською”, тобто сільською, нецивілізованою. Лише на початку XX ст. в Західній Европі термін “язичник” став синонімом слова “класичний”, хоча проповідники жидівсько-юдейських релігій, його вживають і у наші дні з презирливим, зневажливим значенням.
В останні роки багато европейських народів (шотландці, фінни, французи і ін.) у пошуках істинної віри все більше стали звертатися до власної давньої традиції.
Варто відзначити, що неоязичництво у країнах Західної Європи не сліпо повертається до давніх християнських вірувань, а творчо, з використанням досягнень науки, розглядає Землю і всі матеріальні речі, як втілення Божого початку, що персоніфікується в образі Великої Богині і Бога — чоловічого природного принципу. Тобто, дохристиянські вірування поєдналися з сучасним баченням світу, виробивши власні етнічні вірування новітнього часу.
Розширення кругозору людини XIX і XX століть, досягнення як точних, так і гуманітарних наук показали абсурдність основних положень християнства, підтвердили сміливі думки великих українських мислителів XIX- початку XX ст.. (Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Грушевського) про штучне створення християнських віровчень, про їх абсурдність і шкідливість для творчого, проґресивного розвитку людства у цілому, і українського народу, зокрема.
Показовим прикладом променя світла в питанням недостовірності християнізму можуть служити думки, висловлені І.Франком у праці “Створення світу”, яку великий мислитель написав у 1904 році і спробував опублікувати у 1905 році.
І що з того вийшло? Та майже нічого. Надрукувати погодився якийсь “Н.Г.Г.” тиражем у кілька сот примірників.
Про подальшу долю книги писав один з українських патріотів діаспори Ол.Сушко у 1918 році: “Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушення. Серед попів закипіло, як в гнізді шершнів, а старші наші “інтеліґенти” вважали за потрібне заховати “страшну” книжечку не допустити її до рук гімназійної молоді. Вкінці ж попи упали на “спасенну” гадку збутися ся “ворога” одним махом: — “тихесенько, без гомону” вони викупили все невеличке число надрукованих примірників й спалили їх...”.
Чи не нагадують нам тактичні і практичні кроки ворогів правди на Буковині у наш час (події дворічного часу) з буковинською ґазетою “Час”, яку, подібно праці І.Франка, викуповували цілим тиражем з кіосків і знищували, забороняли друкарням її друкувати і ін? Але правда непереможна, її знищити неможливо.
У наступному лише поза Україною двічі (у 1918 та 1969 рр.) праця “Сотворення світу” публікувалась дуже мізерним тиражем. Не узгоджувались думки І.Франка з цієї праці ні з християнською, ні з комуністичною ідеологією.
Лише 2001 року у нас, на Буковині, за сприяння українки-патріотки з української діаспори США П.Волинець, ця книга опублікована тиражем у 2 тисячі примірників, посіла своє місце в укра-їнських бібліотеках та приватних книгозібраннях. Як мені вдалося спостерігати, велике зацікавлення викликала ця книга і у буковинського студентства. Більша частина тиражу цієї книги І.Франка придбана студентами за кілька тижнів.

Не заглиблюючись далі у питання штучного нав’язування християнства на український народ (це тема окремої розмови) зупинимось на питаннях коренів дохристиянського свята Різдва-Коляди.

Наші далекі предки були в тісному зв’язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й умирає, а вся органічна і неорганічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими неприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні. Вони вірили, що їх можна умовити, примусити діяти на добро людині. А досягти позитивного результату можна магічними діями та словом.

У давні часи наші предки вірили у НЕБО, як у найвищу й найсвятішу силу. Якраз на НЕБІ знаходиться життєдайне Сонце, яке вважали дитиною неба — Сварожичем. Тут же розміщений місяць і зорі. З НЕБА приходить цілющий дощ і вогонь-тепло від блискавки, яка запалювала дерева, кущі, траву.

Сонце було у них найбільш пошанованим, оскільки з ним було зв’язане все життя людини від народження до смерті, та й вся природа залежала від Сонця. Другою за важливістю для людини була вода, без якої ні людина, ні природа, взагалі, не може обійтися.

Тому цілком пояснюваним є те, що майже усі свята і обряди на теренах України пов’язані з рухом сонця на весну, літо, осінь, зиму — із збільшенням чи зменшенням тепла, зміною тривалості дня і ночі.

Вчені ще у позаминулому столітті (тобто, у XIX) висловлювались, і досить переконливо, про те, що Різдво в українців має власну основу, власні провідні ідеї, власну ідеологію. Навіть такий відомий український вчений, як М.Грушевський, який був прихильником впливу на український святковий календар греко-римського календаря в кінці кінців дійшов висновку про власну основу святкового календаря в українців і про власну ідеологію свята Різдва-Коляди.

В українців, власне, свята пов’язані з Різдвом, починаються від 8 листопада, що не прослідковувалась в давнину ні у греків, ні у римлян, ні деінде.
Щодо свята, яке сьогодні святкуємо ми, то в днях від 21-го до 24-го грудня наші предки звернули увагу, що відбувається сонцестояння. Це пора року, коли сонце переходить лінію дванадцятого сузір’я на небі і вступає в перше сузір’я Зодіаку — Сварога. Це є ознакою, що наша земля перейшла через найвищу точку темряви і повернулася і орбіту світла, тобто, в духовному розумінні, сили життя (Білобога) перемогли злі сили темряви-нежиття (Чорнобога).
За віруваннями наших предків, у найдовшу зимову ніч народжується нове Сонце — Дажбог. А пологи матері Коляди відбуваються на землі, в Дніпрових сагах.
Коляда, таким чином, є стародавнє Різдво Всесвіту, на землях України було святом Зодіаку — перемоги світла над темрявою.
Поява на небі зірки-Вістунки сповіщає, що Сонце вступає в головне сузір’я. Це коли Коляда-Різдво Світла Дажбожого, коли вся родина засідає до столу на Свят-Вечір.
Звідки походять назви “Коляда” та “Різдво”?
Слово “Різдво” пов’язують з культом сонця у давніх українців.
Різдво Сонця зимового сонцестояння, Різдво немовляти Сонця, коли ніч починає зменшуватися, а “Божа днина” рости. Світло перемагає темряву — це був перший передвісник весни.
Сідаючи до Святої Вечері 24 грудня, спостерігаючи за Зорею-Вістункою, якраз у цей час Сонце у своєму видимому русі входить у сузір’я Стрільця (Перуна), і 25 грудня зароджується нове Сонце (немовля).
Першого січня Сонце минає середину сузір’я, коли зароджується Місяць — Чильчик-Васильчик, а 6 січня зароджується Дана-Вода, і Сонце виходить з сузір’я Стрільця (Пуруна).
Вїдповідно, святкують і ці дні — Дні Меланки і Водохреща.
Вважається, що в сузір’ї Стрільця (Перуна) знаходиться центр Всесвіту. Відповідно, свято Різдва не є лише святом Різдва Сонця, Місяця й Води, а й Різдва Всесвіту. За давніми уявами українців “вогонь і вода — дві стихії, з яких утворився світ”.
Існують думки, що слово “Різдво” раніше називали “Род-з-дво”. Тобто, перша частина від дієслова “родити”, а друга — числівник “два” — два головних складники Всесвіту — вогонь і вода.
В нашому теперішньому християнському звичаї святкується Різдво Христа. Проте, обрядовість свята, його атрибутика значною мірою пов’язана з давніми дохристиянськими обрядами культу Сонця.
Щодо слова “Коляда”, то його вчені пояснюють по-різному.
Найбільш арґументованою є думка, що “Коляда” знаменує коло Сонця — Сонце починає нове коло — “КОЛО ДАЄ”.
Є й інша точка зору, що слово “Коляда” запозичене від римлян, де від 24 грудня до 6 січня святкували свято веселих сатурналій — календи. Але, на мою думку, все ж таки більш вірогідною є перша точка зору, оскільки зв’язки Риму і українських теренів для такого взаємовпливу не були достатньо тісними, щоб упевнено говорити про ці запозичення назв і обрядовій.

Джерело

ВІСНИК 

СУСПІЛЬСТВО ГЕОГРАФІЯ

П'ятої серії.Том XVII.

ЗУСТРІЧ 5 лютого 1869.

185Праці ТоваристваВиписки з протоколу НАРАД

Під редакцією Річарда CORTAMBERT,

Помічник держсекретаря.

від 5 лютого 1869.

Голова: Пан d'Antoine Abbadie

Par suite, M. Casimir Delamarre présente un exemplaire d'une
pétition qu'il adresse au Sénat de l'empire pour demander une
réforme dans l'enseignement de l'histoire des peuples parlant les
langues slaves. Sous le titre : Un peuple européen oublié devant
l'histoire, cette pétition relève certaines lacunes du programme
officiel de l'enseignement de l'histoire dans les lycées, qui, sous
le nom commun de Russes, confond les Moskovites et les Ru-
thènes. Le travail de M. Delamarre est la suite et la conséquence de
celui qu'il a présenté l'année dernière, et qui avait pour titre :
Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans
son principe.

(В результаті, пан Казимир Delamarre надає копію клопотання, що спрямований у Сенат Імперії про запит реформи у викладанні історії народів, що говорять слов'янськими мовами. Під назвою: європейські народи забуті історією, це клопотання ідентифікує деякі прогалини в програмі офіційного викладання історії в середній школі, яка підзагальна назва бентежить росіян москвичів і Ru-thènes. Робота г Delamarre є продовженням і наслідком праці, що він представив в минулому році, яка отримала назву: Множинне однині, і слов'янство руйнується принцип.)

CASIMIR DELAMARRE. — Un peuple européen de quinze millions d'habitants, 

oublié devant l'histoire. Pétition au Sénat de l'empire demandant une
réforme dans l'enseignement de l'histoire. Paris, 1869. 1 broch. in-8°.

(CASIMIR Delamarre. - Європейський  п'ятнадцяти мільйоніний народ забутий історією. Петиція в Сенат запитує імперії реформу у викладанні історії. Париж, 1869. 1 Брох. 8vo.)
Джерело

"...Le sénateur Casimir Delamarre adressa au Sénat une pétition réclamant une réforme de l'enseignement de l'histoire, pétition qui fut publiée sous forme de brochure, intitulée Un peuple de quinze millions oublié devant l'histoire (1869).

Adolphe d'Avril, publiciste et diplomate, un des fondateurs de l'Alliance Française, s'intéressa lui aussi à l'Ukraine. En 1876, dans son Voyage sentimental dans les pays slaves, il expliquait à ses compatriotes que « les Ruthènes [Ukrainiens] sont peu connus en Europe, car les Russes et les Polonais nous les ont cachés (...). Ils sont considérés comme une communauté à part, le peuple le plus poétique, le plus musical et le plus artiste des peuples slaves. ..." (про це далі буде:)

Джерело:ASSEMBLÉE NATIONALE

Україна на полотнах Саврасова, Штернберга, Айвазовського та інших світочів живопису

Намагаючись у міру сил розвіяти туман українофобської пропаганди, часто доводиться стикатися з досить наївними твердженнями про те, що "України ніколи не було" до певної дати (до польського повстання 1863 року, виникнення ген. штабу Австрійської імперії у 1867 році та українізації 1924 року), або не було українців. Українців можна бобачити тут:

* Українці та запорожці на маловідомих полотнах Іллі Рєпіна

*Василь Андрійович Тропінін (1776 - 1857 р.). Українці на картинах видатного російського портретиста.

*Україна на картинах російських передвижників

Але ми знайшли цьому вагоме протиріччя - це лише невеличка підбірка з великої кількості полотен, що написані видантними живописцями, які містять у своїй назві хоронім Україна та похідні від нього. 

Сподіваємося, що назви цих картин та дати їх створення не залишають жодних сумнівів щодо того, що Україна і українці давні самоназви нашої країни та народу. І звісно, жоден генштаб до їх виникнення не причетний. Бо як відомо політика це одне, а от мистецтво - зовсім інше. Приємного перегляду:)

Подаємо коротку біографію авторів для тих, хто не вловив всю значущість ситуації, назви картин на мові оригіналу.

Іван Іванович Соколов - народився 1823 року в Астрахані,  в сім'ї дрібного чиновника. Навчався в Академії мистецтв (1846-1834) у AT Маркова. З 1857 р. - академік, з 1860 р. - професор. Писав жанрові картини, часто на українському матеріалі ("Збір вишні в поміщицькому саду на Україні", 1858, ГТГ; "Повернення з ярмарку», 1859, Київський музей українського мистецтва). Найбільш соціально гострим його твором є картина "Проводи в місто парубків, призначених у рекрути" (1860). Працював в області малюнка та акварелі, в 1861 р. зробив ряд малюнків для журналу "Мальовнича Україна", видаваного Л.М. Жемчужниковим.

Навчався в Московському дворянському інституті, але, що не закінчивши в ньому курсу, переїхав в СПб. і вступив в учні Імператорської Академії мистецтв. Тут найближчим його наставником був професор А. Т. Марков. З 1849 р. він двічі їздив на Кавказ, де малював і писав аквареллю види місцевої природи і народні типи і, повернувшись через два роки в СПб., Продовжував свої заняття в Академії. У 1852 р., за картину: «Продаж невільниць на східному березі Чорного моря», був нагороджений малий. срібл. медаллю. У 1854 р. жив Малоросії, де написав між іншим картини: «Косовиця» і «Кавказький пейзаж» (горяни на морському березі видивляються поява на горизонті російського пароплава), за які Академія присудила йому велику срібл. медаль. З того часу Соколов Іван Іванович раз у раз робив поїздки як усередині Росії, так і в чужі краї, відвідав Константинополь, Німеччину, Францію, Іспанію. У 1857 р., за картину «Закавказькі цигани», отримав ступінь академіка, а в 1860 р., за «Вид на східному березі Чорного моря», «Дітей, що грають на кладовищі, в Константинополі», «Проводи в місто парубків, призначених в рекрути »і« малоросійських дівчат, ворожбитів віденкам про заміжжя »(наход. в Зимовому палаці в СПб.), зведений в звання професора.
Окрім картин, писаних олійними фарбами, виробляв прекрасні акварелі; всі його твори, що відрізняються оригінальністю, прочувствованія і смаком виконання, купувалися любителями живопису раніше, ніж були закінчені. З 1860 р. обдарований художник перестав бути зі своїми роботами на виставках і майже зовсім закинув пензлі і фарби....
Останні роки жив у Харкові. Його роботи є також в державному російському музеї, музеях Н. Тагілу, Саратова, Твері, Сімферополя, Тбілісі.... Помер в Харкові 19 листопада у 1918 році.

Сбор вишни в помещичьем саду на Украине. 1858г.

Ночь на Ивана-Купалу. 1856г.

Свадьба. 1860

Свадьба. 1860

Проводы в город парубков, назначенных в рекруты конец 1860-х 

Штернберг Василь Іванович (1818 - 1845) живописець, жанрист і пейзажист, син гірського чиновника, спочатку вчився в Імператорській академії мистецтв в якості вільного слухача, а в 1835 р. був прийнятий до числа державних академістів. Керівником його в пейзажного живопису був М.Н. Воробйов, але нарівні з нею його вабив до себе побутовий живопис. Рідкісну здатність до цієї останньої виявляли малюнки і карикатури, які він робив з самого вступу до академії і якими дивував своїх товаришів і вчителів.Літні місяці він проводив в Україні , в маєтку  любителя мистецтва, Г.С. Тарновського; ці поїздки близько познайомили його з українським побутом і природою, які він і відтворював майстерно у своїх олівцевих малюнках, акварелях і картинах.У 1837 р. за роботи, виконані в Україні, в тому числі за акварель: "Ярмарок в містечку Ічні" (придбану імператором Миколою I для альбому його дружини), академія нагородила Штернберга малою золотою медаллю, а наступного року, за картину "Освячення пасок в Малоросії" (куплена також государем для подарунка великій княгині Марії Миколаївні), він отримав велику золоту медаль і звання художника XIV класу.У 1840 р. він подорожував до Оренбурга при експедиції графа Перовського в Хіву, а потім був відправлений до Італії, в якості пенсіонера академії. Оселившись у Римі, він продовжував старанно працювати, хоча відчував себе чужим серед італійських людей і природи. Його тягнуло на батьківщину, до знайомих і улюблених сюжетів. Але доля не судила йому повернутися в Росію: він помер у Римі, в розквіті років, на півдорозі до розвитку свого чудового таланту.З картин Штернберга, крім вищезгаданого "Освячення пасок", відомі: "Гра в піжмурки в садибі Г.С. Тарновського", "Млин в степу" (обидві в музеї імператора Олександра III), "Італійка біля водойми", "Італієць-простолюдин "(обидві в музеї академії мистецтв)," Римські піфферарі "," Італійські селяни, що грають в карти в остерії "," Етюд голови молодого італійця "," Етюд голови старого-італійця "(усі чотири в московському публічному музеї)," Малоросійський шинок "," Видубицький монастир поблизу Києва "," Вид в Києві "," Портрет самого художника "," Озеро Немі "," В околицях Альбано "і" Етюд листя "(всі сім в Третьяковській галереї, у Москві) і" М . І. Глінка в маєтку Г.С. Перовського за твором опери Руслан і Людмила "(у О.Н. Марковича). Малюнки і акварелі Штернберга численні і зустрічаються майже у всіх громадських і приватних колекціях.

Ярмарка на Украине

Айвазовський, Гайвазовський, Іван Костянтинович [17 (29) .7.1817, Феодосія, - 19.4 (2.5) .1900, там же], російський живописець, майстер морського пейзажу. Син дрібного торговця-вірменина. У 1833 - 37 навчався в петербурзькій АХ у М.Н. Воробйова та французького мариніста Ф. Таннера. З 1845 академік, з 1847 професор, з 1887 почесний член Академії мистецтв. Член ряду європейських академій. Багато подорожував, з 1845 жив у Феодосії. А. вже в 1840-х рр.. завоював світову славу емоційною піднесеністю своїх картин, з їх тяжінням до пафосу і героїки, точністю і швидкістю кисті. Своєрідність творчості А. - в романтичному зображенні неосяжного величі і буйної мощі морської стихії, вогненних заходів сонця, що грає на хвилях місячного світла, відваги борються з морем людей ("Дев'ятий вал", 1850, Російський музей, Ленінград). Очевидець військових маневрів Чорноморського флоту, А. присвятив багато картин подвигам російських моряків ("Чесменський бій", "Наваррінскій бій", обидві - 1848, Феодосійська картинна галерея ім. А.). Підвищена яскравість колірної гами поступово змінюється в картинах А. прагненням до тонального єдності. У кращих пізніх роботах ("Чорне море", 1881, Третьяковська галерея), стриманих за кольором, А. користується тонкими градаціями світлотіні для більш точної і природної передачі морської широчіні, руху води і світла. А. створив близько 6 тис. картин (нерівноцінних за художнім якістю), багато малюнків і акварелей.

Украинский пейзаж с чумаками при луне 1869г.

Свадьба на Украине 1891г.

Мельница на берегу реки. Украина 1880 г.

Во время жатвы на Украине 1883г.

Украинская жатва 1857г.

 Ночь на Украине . 1871

Повернення з весілля. 1891.

І.К. Айвазовський. Чумаки на отдихе.

Олексій Кіндратович Саврасов (1830-1897) - російський художник-пейзажист, один з членів-засновників Товариства передвижників, автор хрестоматійного пейзажу «Грачі прилетіли».

Украинский пейзаж 1849г.

Сергій Іванович Васильковський (7 жовтня 1854, Ізюм, Харківська губернія - 8 жовтня 1917, що Харків) - український і російський живописець-пейзажист. Народився в місті Ізюмі Харківської губернії. Оточення, в якому ріс Васильковський, було благодатним середовищем для формування творчої особистості. Його дід був чумаком, з козацького роду, а батько - писарем. Можливо, саме він розкрив естетичну виразність каліграфічної лінії.

Украинская церковь начало ХХ

Весенний день на Украине

Украинский пейзаж

Казачий двор

Архи́п Іва́нович Куї́нджі (15 (27) січня 1842 (за іншою версією — 1841) — 11 (24) липня 1910) — видатний український живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Народився у місті Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив у великій бідності. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1875 — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1882 — професор, з 1893 — дійсний член Академії, а з 1894 — керівник художньої майстерні. В 1897 звільнений за підтримку студентських виступів.
Куїнджі був ініціатором створення Товариства художників (1909; пізніше — Товариства ім. А. Куїнджі), яке об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів Куїнджі — О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований в Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу.
Колористичні знахідки Куїнджі і ефекти освітлення в картинах дуже поціновував Врубель Михайло Олександрович, вважав його своїм вчителем в колориті.

Украина 1879г.

Украинская ночь 1876

Вечер на Украине 1878-1901гг.

Крачковский Йосиф Евстафович  (1854, Варшава - 1914, Канедабія на озері Комо, Італія) - російський живописець-пейзажист, академік Академії мистецтв. Батько поета Дмитра Кленовського.  Йосип Євстахійович Крачковський відноситься до тих художників, творчість яких, не досягаючи вершин образотворчого мистецтва, становить основу живописної системи.  C 1871 почав відвідувати в якості вольнопріходяшего учня Імператорської академії мистецтв, головним його наставником був професор барон М. К. Клодт.  Його перші пейзажі, дуже реалістично передавали привернули увагу художника фрагменти навколишньої природи ("Млин", 1875; "Річка Смедова в маєтку Д.В. Григоровича Дулебово Зарайського повіту Рязанської губернії", 1876), були написані під час навчання в Академії мистецтв у Петербурзі (1871-1880)...

Украинский вечер 1889

Волков Єфим Єфимович-народився в Санкт-Петербурзі в 1844 р.   Помер у Петрограді в 1920 р.  Навчався в Художній школі Товариства заохочення мистецтв і, як вільний слухач, в Академії Мистецтв.   Жив і працював в основному в Петербурзі і його околицях, однак в 1879 р. разом з І.І. Шишкіним здійснив подорож до Криму.  У 1888 р. здійснив поїздку по Туреччині, Сирії, Палестині, Єгипту і Греції.  Працював також на Волзі, в улюбленому І.І.Левітаном містечку Плесо.Відомий не тільки як пейзажист, але і як ілюстратор. Був удостоєний звання академіка.   Член товариства передвижників.

Украинский пейзаж с хатой

Киселев Александр Александрович  Украинская хата 1883г.

Орловский Владимир Донатович Вид на Украине 1883г.

Орловский Владимир Донатович  Украинский пейзаж с ветряной мельницей 1882г.

Каменев Лев Львович Украинский хутор в дубовом лесу 1862г.

Соколов Петр Петрович (1821-1899) Украинские паломницы в Палестине

Трутовский Константин Александрович (1826-1893) Украинская ночь

Крамской Иван Николаевич Портрет украинского писателя и художника Тараса Григорьевича Шевченко 1871г.

Васильев Федор Александрович (1850-1873) Девушка-украинка на старом кладбище 1863г.

Джерела:

1. http://art-catalog.ru/artist.php?id_artist=164

2.http://www.artsait.ru/art/s/sokolovI/art1.php

3.http://www.artsait.ru/art/sh/shternberg/main.htm

4.http://artmuseum.awardspace.info/204.html

5.http://www.world-art.ru/painting/painting.php?id=82


Деякі тексти перекладено з російської мови, тому можливі непомічені помилки, за які зазадалегідь просимо пробачення!