Показ дописів із міткою українці. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою українці. Показати всі дописи

четвер, 18 липня 2013 р.

Професор історії Петро Брицький розказує про іноземців, які писали про Україну та українців в XVII-XIX століттях

«Українцям упродовж віків втовкмачували в голови, що вони – це хтось інший, що насправді нема на світі ні такої нації, ні такої держави, ні такої мови. І, що найгірше, продовжують це робити в незалежній державі», – каже доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Петро Брицький. В анотації до монографії Петра Брицького та Петра Бочана «Німці, французи і англійці про Україну та український народ у XVII-XIX століттях» зазначено, що «в цій праці вперше в українській історіографії висвітлюються окремі праці західноєвропейських учених, послів, мандрівників і військових, які містять важливу інформацію про історію, етнографію, культуру, звичаї та традиції українського народу».



  Професор кафедри історії України Чернівецького національного університету
ім. Ю.Федьковича Петро Брицький.

 Українці навчалися у Сорбонні ще у XIV ст., а росіяни – 4-ма століттями пізніше
Про це можна почитати в книзі: Г.Нудьга "Перші бакалаври та доктори"


– Чим привабила Вас ця тема, зрозуміло. А чому обрали для дослідження саме цей період?

– Бо дуже мало досліджуваний. Коли ми говоримо про Київську Русь, більшість людей знає, що це була могутня європейська держава з добре розвинутою культурою, освітою, дипломатичними відносинами, армією, яку в світі знали і з якою рахувалися. Маємо багато свідчень того, якої ваги надавали Україні європейські держави. Зокрема, в трактаті вченого ченця Теофіла «Про різні ремесла», написаному в Німеччині Х ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим у Русі. З інших джерел знаємо, що руські купці на початку цього ж таки Х ст. успішно торгували в Баварії воском, кіньми та іншими товарами, на що мали відповідний дозвіл. Один з перших європейських мандрівників, єпископ Бруно з німецького м. Кверфурта у листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 року, розповідає про свої відвідини Володимира Великого в Києві, а також про укріплення кордонів Київської держави. Детальніші відомості про Україну початку ХІ ст. залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький. Зокрема, він пише про Київ: «У величнім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила».

Цікаві речі про Київську Русь знаходимо і у французьких літописців. Велика увага Франції до України пояснюється ще й тим, що король Франції Генріх І узяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Анною.

Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом значно послабилися. Однак, українців і далі шанували як освічену та культурну націю. Ось хоча б такий приклад. Від другої половини ХІV ст. українці навчалися в Сорбонні, їх у списках студентів зазначали «з Рутенії», або «з руської нації з Києва» чи «Natione Ruthenia de Ukraina». Натомість, з Росії аж до ХVІІІ століття в Сорбонні не навчалося жодного студента. Це відомо із запису, який зробив у книзі відвідувачів Петро І.

Що ж до означеного періоду, то в ХVІІ ст. територія України була пошматована й розділена між різними країнами, кожна з яких, заволодівши ласим шматочком, намагалася переконати місцеве населення в його меншовартості. Однак Україна не загубилася й не розчинилася серед інших народів. Навіть у найскрутніші часи європейці вирізняли її з-поміж інших країн.

Проспер Меріме дуже серйозно досліджував історію українських козаків
*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам

– Період козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є особливо щедрим на мемуари європейських мандрівників.

– Так, і треба сказати, переважна більшість з них із великою симпатією та повагою ставилася до козаків. У цьому плані хотів би звернути увагу на маловідомі нині записи німецького автора Готгарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена, а згодом – першого герцога Курляндії, який багато подорожував у службових справах, бував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні. Багато місця у своїх працях він відводить набігам кримських татар на Україну і боротьбі козаків з ними. Зокрема, цікавою є його розповідь про Івана Підкову, його арешт і страту.

Одним із перших, хто висвітлив події визвольної війни українського народу, був Йоакім Пасторій (справжнє прізвище –Хіртенберг). Він походив з сім’ї німецького священика, був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі ІV і Яні- Казимирі. Хоча один з найдосконаліших описів цих подій подав німецький історик і письменник Еразм Франциск.

Так само цікавилися козацьким рухом і французькі та англійські дослідники. Йдеться вже не просто про мемуари, а про історію України. Зокрема, відомий французький філософ Вольтер у знаменитому творі «Історія Карла ХІІ» окремий розділ присвятив Україні. В ньому головним чином описуються події, пов’язані із переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві. Історію українських козаків дуже серйозно досліджував відомий письменник Проспер Меріме. Англійські джерела наразі мало вивчені, однак і тут знаходимо дуже багато цікавого матеріалу.

Політик Делямар, близький приятель Наполеона, стверджував, що університетська cпільнота помилково змішує два різних народи – рутенців (русинів) і московитів в один – русів
– Петре Павловичу, як виглядала того часу Україна в очах європейців?


– Ось послухайте, що пише німецький капелан Й.Барділі, учасник походу Карла ХІІ: «Україна або Казакія – це скарб, у якому давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Литвою». Україну ж він називає країною «молоком і медом» текучою. Але найважливішим є те, що для означення території він вживає термін «Україна» – не Польща, не Росія, не Малоросія, зрештою, а таки Україна. І це роблять практично всі мандрівники та історики. Француз Гійом де Боплан ще у ХVІІ ст. вживає назву «Україна», а територію Московського царства подає під назвою «Московія».

– Читаючи монографію, звернула увагу, що мандрівники-очевидці будують свої описи на протиставленні України і Росії. Мабуть, це як наслідок політики Росії, яка відводила Україні місце на своїх задвірках.

– Так. Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії».

*Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом

– Ось і відповідь на «вічне» запитання про двомовність, яка, як відлуння імперії, що розпалася, переслідує нас донині.

– Зауважте, це було написано в ХІХ столітті. І не тільки це. Саме тоді у Франції з’явилася оригінальна праця про Україну, автором якої був сенатор, політик, редактор впливового часопису «La Patrie», що означає «Батьківщина», і близький приятель Наполеона Казимир Делямар. Робота називається «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Автор, на відміну від підручника з історії Російської імперії підкреслює, що «університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями. Цими народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві «руси» (russes)». Казимир Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.Гадаю, особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності.

– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?

– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко». В цьому контексті доречним є зауваження французького дипломата й історика Жана-Бенуа Шерера: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть, коли треба проїхати 300 верст, щоби дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним із кращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності й справедливості тих, хто забезпечує їхнє виконання». Знаєте, цю цитату варто б вивчити напам’ять нинішнім нардепам, яким толерантність дуже важко дається, а також суддям, які втратили повагу до законів.

Майже всі дослідники звертають увагу на побут українців, чистоту в їхніх оселях, охайність одягу, гарний (причому завжди підкреслюють: на відміну від Росії) стан доріг. Щодо українських господарств, то англійський мандрівник Джозеф Маршалл ще у ХVІІІ столітті порівняв їх з англійськими графствами.

Українці не тільки толерантні, а й малопитущі. І вони завжди прагли волі. На цьому наголошували Маршалл, Блазіус, Вольтер

– У контексті сучасності, коли алкоголь став бичем нації, мені видалися актуальними нотатки вченого мандрівника, німецького професора Йоганна Гейнріха Блазіуса, який, постійно порівнюючи Україну з Росією, звертає увагу навіть на спосіб вживання алкоголю…– Так-так. Давайте про
цитуємо. Ось він пише, що українські «чоловіки п’ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілки, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоби пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п’яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п’є з насолодою і радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п’є тільки у веселому товаристві, а великорос на одинці наїсться і нап’ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл». А взагалі праці Йоганна Блазіуса є для нас цінними не тільки багатими відомостями, а й таблицями та малюнками, особливо храмів, окремі з яких до нашого часу, на жаль, не збереглися.

Характер українців, їхній дух вдало підмітив Вольтер, який був зачарований вже самою назвою «Україна»: «Україна завжди прагнула волі… завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, українці, і це ім’я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації».

– Отже, українська історіографія поповнилася дуже важливою працею, в якій, опираючись на незалежні джерела, свідчення і висновки європейських мандрівників та істориків, доводить: Україна – держава, походження якої, культура, освіта сягають углиб віків, ми можемо пишатися своєю історією і не маємо ані найменшої потреби під когось підлаштовуватися чи до когось уподібнюватися.

– До речі, про підлаштовування й уподібнення. Мені, як історику, прикро, що багато проблем, окреслених ще кілька століть тому продовжують залишатися актуальними. Наприклад, оце Делямар, написав ніби вчора і спеціально для наших теперішніх політиків: «Живучи між Московією та власне Польщею, рутенці, до яких раніше відносилися назви «руси» (russes) і «русини» (russiens), були поневолені в минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через те слова «руси» (russes) і московити (russiens) видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московітам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому справедливим є твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ.

Чи знищено цей народ?

Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції і свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати».



P.S. Книжка вийшла накладом 250 примірників. Катастрофічно мало, щоб вплинути на свідомість мас, наразі, на жаль, темних…


середа, 17 липня 2013 р.

Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом


Йоганн Георг Коль  (Johann Georg Kohl, 1808—1878) — географ і мандрівник - уродженець міста Бремена, жив у Російській імперії з 1837 по 1841 рік. У 1837 році він опинився в Петербурзі і вступив на службу до графа Олександра Строганова. Разом з ним Коль об'їздив значну частину імперії і залишив опис своїх мандрів, куди увійшли твори про Петербург, Москву та Україну. Коль був людиною спостережливим і надзвичайно уважним до дрібниць, все побачене він досить докладно записував у свої щоденники. Повернувшись в 1838 році в Німеччину видав низку праць: «Petersburg in Bildern und Skizzen», «Reisen in Innern v. Russland und Polen», «Reisen in Südrussland» і «Die deutschen Ostseeprovinzen» Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.


Що стосується України то:
...Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії»...

"...особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності..."

"...– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?
– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко..."


Оригінальне видання 1844 року, голандською мовою


  "відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом" ( Ja het is voor lang bewezen, dat aan den Klein-Russen stam, what den ouderdom aangaat, de voorrang boven den Croot - Russichen toekomt), (ст.291)
"De Ukraine en Klein-Rusland"  Johann Georg Kohl 

Оригінальне видання 1841 року на німецькій мові




T. Die Ukraine. Kleinrussland
Johann Georg Kohl (Autor)
(нове перевидання на німецькій мові 2012рік США)

Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, подорожував Україною від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Спеціально звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „живуть у чистих хатах, які до тебе наче всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх чистять, як це роблять голандці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно”.

В іншому місці пише про хати коло Одеси: „ Я був здивований простотою хати ззовні. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже жарко, а тут всередині мило та прохолодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Що до цього я можу лише похвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями”.

А ще подібні вислови про Україну пише французький мандрівник Шарль-Луї Лесюр:
„Хати на Україні чисті й білі, як в Уельсі — мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховинців із Шотляндії..."

Кажучи про квітники, то в українських селах їх багато: „В неділю йдуть дівчата, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні дні при роботі заквітчуються й тоді подобають на богинь флори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки зайняті, найтяжчою працею, безустанку співають, мов солов'ї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину”.
Джерело
_______________________________________________
Джерело
Панове читачі, заздалегідь просимо вас пробачення за аматорський переклад! Ця книга варта перекладу на українську мову, але нажаль навіть скопіювати текст не можливо, тому, якщо ви, наші шановні читачі, знайдете можливість допомогти нам, хоча б знайти ті речення про, які йдеться в статті - ми будемо вам дуже вдячні! 


середа, 26 червня 2013 р.

Михайло Максимович "Ответние письма Погодину"

Наукову полеміку між Максимовичем і Михайлом Погодіним в 1856 р. про етнічнийскладі населення Київської Русі можна цілком обгрунтовано вважати першим публічним зіткненням українського і російського в ілюмінації історії Русі. Погодін стверджував, що жителі Придніпровської України домонгольського часу говорили великоросійською мовою,який полягав у самому близькій спорідненості з церковнослов'янською мовою і походив від ньго. За думкою Погодіна, все населення після татарської навали або загинуло, або переселилося в північну Русь. Київська земля цілком обезлюділа. Українці ж, або малоросіяни, як він і багато інших у той час їх називали, переселилися на ці землі тільки в XIV - XVI століттях. Правда, Погодін допускав, що великоросіяни в дотатарский період жили тільки на території Київської землі, а решта території Правобережної України могли бути заселені українцями. Проте, згідно з його теорією виходило, що тільки великоросіяни мали прямий спадкоємний зв'язок з центральною територією Київської Русі та її культурними досягненнями, а українці були лише нащадками переселенців з її периферії. Максимович енергійно виступав проти теорії Погодіна, доводячи безперервну спадкоємність населення Київської землі з домонгольских часів, приводячи безліч філологічних таісторичних аргументів.

( ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ Йоханнес РЕМИ Хельсинки) 

Читайте ще:

Михайло Петрович Погодін (11 (23) листопада 1800, Москва - 8 (20) грудня 1875, Москва) - російський історик, колекціонер, журналіст, письменник, публіцист, белетрист, видавець, професор Московського університету. Член Російської академії (1836).Синкріпака, що отримав свободу в 1806. Закінчив Московський університет (1821).Примикав до літературно-філософського клубу «любомудрів», в який входили Дмитро Веневітінов, Іван Кирєєвский, Степан Шевирьов, Володимир Одоєвський та інші.



Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич народився3 (15) вересня 1804, хутір Тимківщина, тепер у складі села Богуславець — український вчений-енциклопедист, історик,філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Один з перших основоположників національного відродження українців у першійполовині XIX століття. Він збирав і опублікував збірку українських народних пісень, у своїх дослідженнях виявив зв'язок "Слова о полку Ігоревім" з українською народною поезією, виступив проти норманської теорії виникнення Русі, публікував безліч статей з історії України, особливо про Київщину. Його наукові інтереси не обмежувалися Україною, а охоплювали і Росію.
видавець альманаху; «Зоряниця» (1830, 1831, 1834), в якому співпрацював Пушкін, видавець «малоросійських пісень», «Українських народних пісень» і «Збірника українських пісень», професор ботанік! Московського університету, в 1834 - 1835 роках ректор Київського університету. Фольклористичні дослідження Максимовича зіграли значну роль в науці. «Настав, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народності», - писав Максимович у передмові до «Малороссійских пісень». Помер  10 (22) листопада 1873 р.
  
Листи Максимовича опубліковані в Журналі "Русская беседа"

Русская беседа - журнал, виходив у Москві в 1856-1860, по 4 книги, з 1859 - по 6 книжок на рік. Вид.-ред. - А. І. Кошелєв, співредактор - Т. І. Філіппов (до початку 1857), далі - П. І. Бартенєв і М. О. Максимович. У 1858 (серпень) - 1859 ред. - І. С. Аксаков.
Русская беседа - орган слов'янофілів. А. І. Кошелев, Ю. Ф. Самарін, А. С. Хомяков і В. А. Черкаський складали раду редакції і були головними співробітниками журналу. Відділи: Красне письменство, Наука, Критика, Огляд, Суміш, Життєписи.
Будучи по суті першим періодичним виданням слов'янофілів, «Р. б. »пропагувала їх ідеологію. Журнал відстоював необхідність збереження самодержавства, скликання дорадчого земського собору та проведення низки реформ (свобода друку, скасування смертної кари та ін.) З селянського питання писала трохи, так як йому повністю присвячувалося додаток« Сільське благоустрій ». Журнал виступав за звільнення селян із землею за викуп і з збереженням селянської громади. У філософських питаннях стояла на позиціях войовничого попівського ідеалізму. Питання про поширення в народі грамотності зводився до вимоги посилення таким шляхом релігійного виховання. Для характерна проповідь панславістскіх ідей.
У журналі активно співпрацювали К. С. Аксаков, І. Д. Бєляєв, Н. П. Гіляров-Платонов, А. Ф. Гільфердінг, І. В. Киреевский. Після закриття «Москвитянина» (див. 1841) в «Р. б. »поміщалися статті В. Н. Лешкова, М. О. Максимовича, М. П. Погодіна і С. П. Шевирьова, забезпечені редакційними примітками. До участі в журналі були залучені також науковці та літератори зі слов'янських країн: Грабовський, Даскалов, Клуні, Мацієвський, Миличевич, Попович, Родоніевіч, Ербен та ін Белетристика представлена ​​творами І. С. і К. С. Аксакових, С. Т. Аксакова (« Сімейна хроніка », 1856, № 2;« Літературні та театральні спогади », 1856, № 4; 1858, № № 1 - 3; «Дитячі роки Багрова-онука», 1857, № 4; «Наташа», 1860, № 2), В. І. Даля, І. С. Нікітіна, А. К. Толстого, Ф. І. Тютчева, А . С. Хомякова та ін На сторінках іноді друкувалися і твори Марко Вовчок (« Маша », 1859, № 3), А. М. Островського (« Прибуткове місце », 1857, № 1), М. Є. Салтикова-Щедріна (« Пані Падейкова », 1859, № 4), Т. Г. Шевченка («Вечір», «Сон», 1859. № 3).

«Ответные письма М. П. Погодину» (там же, 1857, и отд., М., 1857)


Ось декілька цікавих вирізок:



Джерело: (Русская Беседа 1857г. II)

Деякі наші опоненти вигадують нові теорії змов, і кажуть ніби Максимович був українствующім пропагандистом, складав свої книжки з метою розколу "триєдіного" не маючи під цим справжнього грунту. Але вважаю наступна інформація не залишить сумніву, що ця людина знала, що робила і лише за власним бажанням. З метою вивчення своєї рідної культури та мови:

Дружба з Пушкіним
 Пушкін познайомився з Максимовичем в Наприкінці 1826 року і постійно зустрічався з ним, приїжджаючи до Москви. Зближав їх загальний інтерес до пам'яток фольклору. Пушкін цінував вчені праці дослідника і так відгукнувся про нього в 1832 році: "Ми пана Максимовича давно вважаємо нашим літератором - він обдарував нас малоросійськими піснями». Максимович сприяв історичним заняттям Пушкіна, передав йому список найцінніших пам'яток української історіографії XVIII століття - «Історії Русів»; знайомив поета зі своїми спостереженнями над "Словом о полку Ігоревім», дарував йому свої фольклорні та етнографічні роботи.
Як літературний критик Максимович підтримував поета в його боротьбі з Булгаріним і по виході «Полтави» (1829) виступив з критичним розбором поеми і назвав її «народню та історичною».
Зі слів Максимовича були записані його невеликі, але дуже цікаві спогади про Пушкіна.
Джерело: (Л.А. Черейский. Современники Пушкина. Документальные очерки. М., 1999, с. 186-187.)
Джерела:
1.Русская Беседа
2. ЕБ. Русская литература и фольклор
3.XPOHOC
4.ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ Йоханнес РЕМИ Хельсинки