Професор історії Петро Брицький розказує про іноземців, які писали про Україну та українців в XVII-XIX століттях

«Українцям упродовж віків втовкмачували в голови, що вони – це хтось інший, що насправді нема на світі ні такої нації, ні такої держави, ні такої мови. І, що найгірше, продовжують це робити в незалежній державі», – каже доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Петро Брицький. В анотації до монографії Петра Брицького та Петра Бочана «Німці, французи і англійці про Україну та український народ у XVII-XIX століттях» зазначено, що «в цій праці вперше в українській історіографії висвітлюються окремі праці західноєвропейських учених, послів, мандрівників і військових, які містять важливу інформацію про історію, етнографію, культуру, звичаї та традиції українського народу».

  Професор кафедри історії України Чернівецького національного університету

ім. Ю.Федьковича Петро Брицький.

 Українці навчалися у Сорбонні ще у XIV ст., а росіяни – 4-ма століттями пізніше
Про це можна почитати в книзі: Г.Нудьга "Перші бакалаври та доктори"

– Чим привабила Вас ця тема, зрозуміло. А чому обрали для дослідження саме цей період?

– Бо дуже мало досліджуваний. Коли ми говоримо про Київську Русь, більшість людей знає, що це була могутня європейська держава з добре розвинутою культурою, освітою, дипломатичними відносинами, армією, яку в світі знали і з якою рахувалися. Маємо багато свідчень того, якої ваги надавали Україні європейські держави. Зокрема, в трактаті вченого ченця Теофіла «Про різні ремесла», написаному в Німеччині Х ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим у Русі. З інших джерел знаємо, що руські купці на початку цього ж таки Х ст. успішно торгували в Баварії воском, кіньми та іншими товарами, на що мали відповідний дозвіл. Один з перших європейських мандрівників, єпископ Бруно з німецького м. Кверфурта у листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 року, розповідає про свої відвідини Володимира Великого в Києві, а також про укріплення кордонів Київської держави. Детальніші відомості про Україну початку ХІ ст. залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький. Зокрема, він пише про Київ: «У величнім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила».

Цікаві речі про Київську Русь знаходимо і у французьких літописців. Велика увага Франції до України пояснюється ще й тим, що король Франції Генріх І узяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Анною.

Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом значно послабилися. Однак, українців і далі шанували як освічену та культурну націю. Ось хоча б такий приклад. Від другої половини ХІV ст. українці навчалися в Сорбонні, їх у списках студентів зазначали «з Рутенії», або «з руської нації з Києва» чи «Natione Ruthenia de Ukraina». Натомість, з Росії аж до ХVІІІ століття в Сорбонні не навчалося жодного студента. Це відомо із запису, який зробив у книзі відвідувачів Петро І.

Що ж до означеного періоду, то в ХVІІ ст. територія України була пошматована й розділена між різними країнами, кожна з яких, заволодівши ласим шматочком, намагалася переконати місцеве населення в його меншовартості. Однак Україна не загубилася й не розчинилася серед інших народів. Навіть у найскрутніші часи європейці вирізняли її з-поміж інших країн.

Проспер Меріме дуже серйозно досліджував історію українських козаків
*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам

– Період козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є особливо щедрим на мемуари європейських мандрівників.

– Так, і треба сказати, переважна більшість з них із великою симпатією та повагою ставилася до козаків. У цьому плані хотів би звернути увагу на маловідомі нині записи німецького автора Готгарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена, а згодом – першого герцога Курляндії, який багато подорожував у службових справах, бував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні. Багато місця у своїх працях він відводить набігам кримських татар на Україну і боротьбі козаків з ними. Зокрема, цікавою є його розповідь про Івана Підкову, його арешт і страту.

Одним із перших, хто висвітлив події визвольної війни українського народу, був Йоакім Пасторій (справжнє прізвище –Хіртенберг). Він походив з сім’ї німецького священика, був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі ІV і Яні- Казимирі. Хоча один з найдосконаліших описів цих подій подав німецький історик і письменник Еразм Франциск.

Так само цікавилися козацьким рухом і французькі та англійські дослідники. Йдеться вже не просто про мемуари, а про історію України. Зокрема, відомий французький філософ Вольтер у знаменитому творі «Історія Карла ХІІ» окремий розділ присвятив Україні. В ньому головним чином описуються події, пов’язані із переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві. Історію українських козаків дуже серйозно досліджував відомий письменник Проспер Меріме. Англійські джерела наразі мало вивчені, однак і тут знаходимо дуже багато цікавого матеріалу.

Політик Делямар, близький приятель Наполеона, стверджував, що університетська cпільнота помилково змішує два різних народи – рутенців (русинів) і московитів в один – русів
– Петре Павловичу, як виглядала того часу Україна в очах європейців?


– Ось послухайте, що пише німецький капелан Й.Барділі, учасник походу Карла ХІІ: «Україна або Казакія – це скарб, у якому давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Литвою». Україну ж він називає країною «молоком і медом» текучою. Але найважливішим є те, що для означення території він вживає термін «Україна» – не Польща, не Росія, не Малоросія, зрештою, а таки Україна. І це роблять практично всі мандрівники та історики. Француз Гійом де Боплан ще у ХVІІ ст. вживає назву «Україна», а територію Московського царства подає під назвою «Московія».

– Читаючи монографію, звернула увагу, що мандрівники-очевидці будують свої описи на протиставленні України і Росії. Мабуть, це як наслідок політики Росії, яка відводила Україні місце на своїх задвірках.

– Так. Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії».

*Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом

– Ось і відповідь на «вічне» запитання про двомовність, яка, як відлуння імперії, що розпалася, переслідує нас донині.

– Зауважте, це було написано в ХІХ столітті. І не тільки це. Саме тоді у Франції з’явилася оригінальна праця про Україну, автором якої був сенатор, політик, редактор впливового часопису «La Patrie», що означає «Батьківщина», і близький приятель Наполеона Казимир Делямар. Робота називається «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Автор, на відміну від підручника з історії Російської імперії підкреслює, що «університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями. Цими народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві «руси» (russes)». Казимир Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.Гадаю, особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності.

– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?

– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко». В цьому контексті доречним є зауваження французького дипломата й історика Жана-Бенуа Шерера: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть, коли треба проїхати 300 верст, щоби дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним із кращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності й справедливості тих, хто забезпечує їхнє виконання». Знаєте, цю цитату варто б вивчити напам’ять нинішнім нардепам, яким толерантність дуже важко дається, а також суддям, які втратили повагу до законів.

Майже всі дослідники звертають увагу на побут українців, чистоту в їхніх оселях, охайність одягу, гарний (причому завжди підкреслюють: на відміну від Росії) стан доріг. Щодо українських господарств, то англійський мандрівник Джозеф Маршалл ще у ХVІІІ столітті порівняв їх з англійськими графствами.

Українці не тільки толерантні, а й малопитущі. І вони завжди прагли волі. На цьому наголошували Маршалл, Блазіус, Вольтер

– У контексті сучасності, коли алкоголь став бичем нації, мені видалися актуальними нотатки вченого мандрівника, німецького професора Йоганна Гейнріха Блазіуса, який, постійно порівнюючи Україну з Росією, звертає увагу навіть на спосіб вживання алкоголю…– Так-так. Давайте про

цитуємо. Ось він пише, що українські «чоловіки п’ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілки, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоби пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п’яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п’є з насолодою і радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п’є тільки у веселому товаристві, а великорос на одинці наїсться і нап’ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл». А взагалі праці Йоганна Блазіуса є для нас цінними не тільки багатими відомостями, а й таблицями та малюнками, особливо храмів, окремі з яких до нашого часу, на жаль, не збереглися.

Характер українців, їхній дух вдало підмітив Вольтер, який був зачарований вже самою назвою «Україна»: «Україна завжди прагнула волі… завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, українці, і це ім’я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації».

– Отже, українська історіографія поповнилася дуже важливою працею, в якій, опираючись на незалежні джерела, свідчення і висновки європейських мандрівників та істориків, доводить: Україна – держава, походження якої, культура, освіта сягають углиб віків, ми можемо пишатися своєю історією і не маємо ані найменшої потреби під когось підлаштовуватися чи до когось уподібнюватися.

– До речі, про підлаштовування й уподібнення. Мені, як історику, прикро, що багато проблем, окреслених ще кілька століть тому продовжують залишатися актуальними. Наприклад, оце Делямар, написав ніби вчора і спеціально для наших теперішніх політиків: «Живучи між Московією та власне Польщею, рутенці, до яких раніше відносилися назви «руси» (russes) і «русини» (russiens), були поневолені в минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через те слова «руси» (russes) і московити (russiens) видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московітам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому справедливим є твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ.

Чи знищено цей народ?

Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції і свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати».

P.S. Книжка вийшла накладом 250 примірників. Катастрофічно мало, щоб вплинути на свідомість мас, наразі, на жаль, темних…

Джерело

Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом

*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам

*Ланселот Лоутон - коротка історія величі України очима британця

*Гарет Джонс - той хто казав правду

Йоганн Георг Коль  (Johann Georg Kohl, 1808—1878) — географ і мандрівник - уродженець міста Бремена, жив у Російській імперії з 1837 по 1841 рік. У 1837 році він опинився в Петербурзі і вступив на службу до графа Олександра Строганова. Разом з ним Коль об'їздив значну частину імперії і залишив опис своїх мандрів, куди увійшли твори про Петербург, Москву та Україну. Коль був людиною спостережливим і надзвичайно уважним до дрібниць, все побачене він досить докладно записував у свої щоденники. Повернувшись в 1838 році в Німеччину видав низку праць: «Petersburg in Bildern und Skizzen», «Reisen in Innern v. Russland und Polen», «Reisen in Südrussland» і «Die deutschen Ostseeprovinzen» Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.


Що стосується України то:
...Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії»...

"...особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності..."

"...– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?
– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко..."

Оригінальне видання 1844 року, голандською мовою

  "відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом" ( Ja het is voor lang bewezen, dat aan den Klein-Russen stam, what den ouderdom aangaat, de voorrang boven den Croot - Russichen toekomt), (ст.291)

"De Ukraine en Klein-Rusland"  Johann Georg Kohl 

Джерело

Оригінальне видання 1841 року на німецькій мові

Джерело

T. Die Ukraine. Kleinrussland

Johann Georg Kohl (Autor)

(нове перевидання на німецькій мові 2012рік США)

Джерело

Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, подорожував Україною від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Спеціально звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „живуть у чистих хатах, які до тебе наче всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх чистять, як це роблять голандці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно”.

В іншому місці пише про хати коло Одеси: „ Я був здивований простотою хати ззовні. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже жарко, а тут всередині мило та прохолодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Що до цього я можу лише похвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями”.

А ще подібні вислови про Україну пише французький мандрівник Шарль-Луї Лесюр:
„Хати на Україні чисті й білі, як в Уельсі — мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховинців із Шотляндії..."

Кажучи про квітники, то в українських селах їх багато: „В неділю йдуть дівчата, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні дні при роботі заквітчуються й тоді подобають на богинь флори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки зайняті, найтяжчою працею, безустанку співають, мов солов'ї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину”.
Джерело

_______________________________________________

Джерело
Панове читачі, заздалегідь просимо вас пробачення за аматорський переклад! Ця книга варта перекладу на українську мову, але нажаль навіть скопіювати текст не можливо, тому, якщо ви, наші шановні читачі, знайдете можливість допомогти нам, хоча б знайти ті речення про, які йдеться в статті - ми будемо вам дуже вдячні! 

Радянське кріпатцтво, або селяни без імені та честі

В цьому пості ми піднімемо важливу, на мою думку тему про селян, і який статус вони мали в Радянському Союзі.

Читайте ще:

*Письмо Председателя СНК СССР В.Я.Чубаря В.М.Молотову и И.В.Сталину о ситуации с посевной кампанией на Украине. 10 июня 1932 г.

*Уроки менеджменту по Сталінскі або як зробити світову революцію

*Про різницю між голодом в Росії і Голодомором в Україні

*Невеличкий Лікбез.Слово Геноцид і на скільки велике значення це слово має для українців

*Гарет Джонс - той хто казав правду

В Радянському Союзі внутрішні паспорти було введено 1927 року. Їх видавали органи НКВС на окремий строк на основі трудової книжки або свідоцтва про народження і тільки міським жителям. Селянам-колгоспникам паспорти не видавали. Паспорт став єдиним посвідченням особи громадянина СРСР. Інші документи (навіть комсомольські, партійні та військові квитки) до уваги не бралися. З 1937 року у паспорти вклеювалося фото власника. Тільки 1969 року Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення процедури отримання паспортів колгоспниками. Але повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після введення паспортів – 1974 року, коли вийшла постанова про обмін внутрішніх паспортів громадян СРСР.
Джерело

Влітку 1967 року в результаті жорсткої боротьби за владу в Політбюро ЦК КПРС було ліквідовано клан на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Шелєпіним і головою КДБ Володимиром Семичастним. Розгром „залізного Шурика” дав змогу генеральному секретареві Леоніду Брежнєву безпосередньо зайнятися справами в країні. Виявилося, що селяни не мають елементарних паспортів, тобто де-юре є кріпаками - не можуть навіть виїхати більш-менш надовго за межі свого населеного пункту.
На той час селяни складали половину населення СРСР. З жовтня 1952 р. ВКП(Б) стала називатися КПРС. Сільські гострослови відразу запропонували свій варіант партійної назви – кріпосне право Радянського Союзу. Цим підкреслювалося становище радянського народу, який став кріпаком ще за 20 років перед цим з’їздом.
З початком колективізації клас дрібних сільськогосподарських виробників було проголошено поза законом. Заповідана Леніним боротьба з дрібнобуржуазною стихією досягла апогею на початку 30-х. Нобелівський лауреат Солженіцин назвав 1929 рік роком “перелому хребта нації”. Якщо у 20-ті роки ще можна було виїхати з країни, то після проголошення курсу СРСР на індустріалізацію кордон закрили, щоб не допустити масової втечі з радянського “раю”.

Селяни втікають у міста

З 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля – система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. На Північ потяглися ешелони з мільйонами в’язнів.
Селяни почали масово втікати до міст або взагалі подалі від рідних країв. Візьмемо за приклад Донеччину. У порівнянні з 1926 р. населення області у 1939 р. зросло аж у чотири рази! (1926 рік - 923 тис. жителів, 1939 р.- 3 млн. 629 тис. 673 жителів). Це було викликано не стільки зростанням промисловості, скільки масовою втечею до міста селян з Приазов’я і з інших місць України й Росії. Під час Голодомору цей процес став масовим.

Запровадження паспортів: шлагбаум на шляху до Києва

Щоб проконтролювати міграцію до міст і підприємств, постановою Раднаркому СРСР були встановлені трудові книжки – трудовий паспорт кожного працюючого громадянина СРСР, до якого вносили дані про робітника, його трудовий стаж і підприємства, на яких він працював (1930 р.). Наступний крок: 27 грудня 1932 р. постановою Раднаркому СРСР були встановлені внутрішні паспорти (до того були тільки закордонні). Паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження) - і тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах.
Єдиним посвідченням особи громадянина СРСР став паспорт, інші документи з фото й особистими даними (навіть членські квитки ВЛКСМ або ВКП(б), військові квитки) до уваги не бралися. Крім того, було встановлено прописку, тобто право громадян проживати на конкретній житловій площі. З 1937 р. у паспорти вклеювали фото
Навколо Москви й Ленінграда встановили 50-кілометрову зону, у межах якої заборонялося проживати “социально-опасным элементам” – політичним засланцям, колишнім в’язням. Якщо людина не могла довести свою особу міліції (звісно, треба було показати паспорт), її затримували. Якщо паспорт так і не знайшовся, людину висилали за межі зони.
Таку ж зону (лише 30-ти кілометрову) було встановлено навколо Харкова – тодішньої столиці УСРР. У 1934 р., коли столицю перенесли до Києва, зону теж перенесли на береги Дніпра.

Зелену книжечку» можна було купити за хабар

Таким чином, у СРСР на початку 30-х років було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собі справжній рабовласницький (у концтаборах), кріпацький (у селах) і капіталістичний (у містах) устрій. Безпаспортним селянам шлях до міст було закрито. В разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради.
Жителі сіл були безпаспортними (фактично кріпаками) аж до І з’їзду колгоспників (літо 1969 р.), коли Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення життя селян і скасувала громіздку бюрократичну процедуру отримання паспорта колгоспниками. Тобто повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після запровадження паспортів. Оспіваний культовим поетом Маяковським радянський паспорт був у “найдемократичнішій країні світу” привілеєм не для всіх.
Але за хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав потрібну зелену книжечку (до 1974 р. обкладинки паспортів були зеленого кольору). Часто паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий “подарунок” видавали паспорти без довідок. Особливо це було поширено після війни, коли до сіл повернулися хлопці, які на фронті з темних селюків стали офіцерами й кавалерами бойових нагород, а також попривозили з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах. Факти корупції в органах НКВС переслідували, але її масштаб не зменшувався.

Нелегал Хрущов

Ненормальність ситуації з паспортами на селі відчувала вся верхівка СРСР, проте щось змінювати на краще не наважувалася. Після смерті Сталіна вересневий (1953 року) пленум ЦК КПРС покращив становище селян, зменшивши численні податки, проте паспортів селяни так не отримали. Пояснення просте: Хрущов убачав у «покріпаченні селян» запоруку існування сільського господарства СРСР. Він побоювався, що в разі запровадження паспортів села стануть пустками. До речі, ще за царату сам Хрущов приїхав на заробітки з рідної Калинівки на Курщині до Рутченкового (нині територія Донецька). А реорганізація сільського господарства, затіяна радянським лідером, вимагала значної кількості працьовитих рук на місцях.

Брак законодавчого регулювання паспортної системи ще більше стимулював хабарництво. За відносної лібералізації режиму деякі факти зловживань і хабарництва у паспортній системі СРСР потроху просочувалися в пресу.
Коли до влади в Кремлі прийшов Брежнєв, голова Ради Міністрів СРСР Косигін почав реформувати дію паспортної системи на селі. Він з самого початку правління Брежнєва виступав за скасування паспортної дискримінації, вважаючи, що економічні важелі у сільському господарстві будуть дієвіші.

50 років без паспорта

Брежнєв був не проти, але Леоніда Ілліча відволікала внутрішня боротьба в Політбюро з секретарем ЦК Шелєпіним і головою КДБ Семичастним. Щойно 1967 року цей „дуумвірат” було скинуто І з’їзд радянських колгоспників виступив за впровадження серед селян паспортів громадянина СРСР. Загалом же 52 роки існування комуністичної влади спочатку більшість, потім половина населення СРСР де-юре не були громадянами СРСР. Повністю ліквідувала кріпацтво Радянського Союзу постанова РМ СРСР 1974 року про запровадження паспортів нового зразка, реалізована впродовж 1975-1980 років. З цими паспортами (вже червоного, а не зеленого кольорів) громадяни Союзу і зустріли його розпад.
Джерело

Звернення УПА «Колгоспники!» Вінниця, 1949»р.

Всесоюзний перепис населення 1926 рік

...Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився...
Джерело

Михайло Максимович "Ответние письма Погодину"

Наукову полеміку між Максимовичем і Михайлом Погодіним в 1856 р. про етнічнийскладі населення Київської Русі можна цілком обгрунтовано вважати першим публічним зіткненням українського і російського в ілюмінації історії Русі. Погодін стверджував, що жителі Придніпровської України домонгольського часу говорили великоросійською мовою,який полягав у самому близькій спорідненості з церковнослов'янською мовою і походив від ньго. За думкою Погодіна, все населення після татарської навали або загинуло, або переселилося в північну Русь. Київська земля цілком обезлюділа. Українці ж, або малоросіяни, як він і багато інших у той час їх називали, переселилися на ці землі тільки в XIV - XVI століттях. Правда, Погодін допускав, що великоросіяни в дотатарский період жили тільки на території Київської землі, а решта території Правобережної України могли бути заселені українцями. Проте, згідно з його теорією виходило, що тільки великоросіяни мали прямий спадкоємний зв'язок з центральною територією Київської Русі та її культурними досягненнями, а українці були лише нащадками переселенців з її периферії. Максимович енергійно виступав проти теорії Погодіна, доводячи безперервну спадкоємність населення Київської землі з домонгольских часів, приводячи безліч філологічних таісторичних аргументів.

( ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ Йоханнес РЕМИ Хельсинки) 

Читайте ще:

*Російські лінгвісти про українську мову

*Акти Малоросії, а держава все таки - Україна 1657 р.

*Про "єдінство" Русі. Чи вважали у Російській Імперії українців окремим народом?

*Україна на полотнах Саврасова, Штернберга, Айвазовського та інших світочів живопису

Михайло Петрович Погодін (11 (23) листопада 1800, Москва - 8 (20) грудня 1875, Москва) - російський історик, колекціонер, журналіст, письменник, публіцист, белетрист, видавець, професор Московського університету. Член Російської академії (1836).Синкріпака, що отримав свободу в 1806. Закінчив Московський університет (1821).Примикав до літературно-філософського клубу «любомудрів», в який входили Дмитро Веневітінов, Іван Кирєєвский, Степан Шевирьов, Володимир Одоєвський та інші.

Миха́йло Олекса́ндрович Максимо́вич народився3 (15) вересня 1804, хутір Тимківщина, тепер у складі села Богуславець — український вчений-енциклопедист, історик,філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Один з перших основоположників національного відродження українців у першійполовині XIX століття. Він збирав і опублікував збірку українських народних пісень, у своїх дослідженнях виявив зв'язок "Слова о полку Ігоревім" з українською народною поезією, виступив проти норманської теорії виникнення Русі, публікував безліч статей з історії України, особливо про Київщину. Його наукові інтереси не обмежувалися Україною, а охоплювали і Росію.
видавець альманаху; «Зоряниця» (1830, 1831, 1834), в якому співпрацював Пушкін, видавець «малоросійських пісень», «Українських народних пісень» і «Збірника українських пісень», професор ботанік! Московського університету, в 1834 - 1835 роках ректор Київського університету. Фольклористичні дослідження Максимовича зіграли значну роль в науці. «Настав, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народності», - писав Максимович у передмові до «Малороссійских пісень». Помер  10 (22) листопада 1873 р.
  
Листи Максимовича опубліковані в Журналі "Русская беседа"

Русская беседа - журнал, виходив у Москві в 1856-1860, по 4 книги, з 1859 - по 6 книжок на рік. Вид.-ред. - А. І. Кошелєв, співредактор - Т. І. Філіппов (до початку 1857), далі - П. І. Бартенєв і М. О. Максимович. У 1858 (серпень) - 1859 ред. - І. С. Аксаков.
Русская беседа - орган слов'янофілів. А. І. Кошелев, Ю. Ф. Самарін, А. С. Хомяков і В. А. Черкаський складали раду редакції і були головними співробітниками журналу. Відділи: Красне письменство, Наука, Критика, Огляд, Суміш, Життєписи.
Будучи по суті першим періодичним виданням слов'янофілів, «Р. б. »пропагувала їх ідеологію. Журнал відстоював необхідність збереження самодержавства, скликання дорадчого земського собору та проведення низки реформ (свобода друку, скасування смертної кари та ін.) З селянського питання писала трохи, так як йому повністю присвячувалося додаток« Сільське благоустрій ». Журнал виступав за звільнення селян із землею за викуп і з збереженням селянської громади. У філософських питаннях стояла на позиціях войовничого попівського ідеалізму. Питання про поширення в народі грамотності зводився до вимоги посилення таким шляхом релігійного виховання. Для характерна проповідь панславістскіх ідей.
У журналі активно співпрацювали К. С. Аксаков, І. Д. Бєляєв, Н. П. Гіляров-Платонов, А. Ф. Гільфердінг, І. В. Киреевский. Після закриття «Москвитянина» (див. 1841) в «Р. б. »поміщалися статті В. Н. Лешкова, М. О. Максимовича, М. П. Погодіна і С. П. Шевирьова, забезпечені редакційними примітками. До участі в журналі були залучені також науковці та літератори зі слов'янських країн: Грабовський, Даскалов, Клуні, Мацієвський, Миличевич, Попович, Родоніевіч, Ербен та ін Белетристика представлена ​​творами І. С. і К. С. Аксакових, С. Т. Аксакова (« Сімейна хроніка », 1856, № 2;« Літературні та театральні спогади », 1856, № 4; 1858, № № 1 - 3; «Дитячі роки Багрова-онука», 1857, № 4; «Наташа», 1860, № 2), В. І. Даля, І. С. Нікітіна, А. К. Толстого, Ф. І. Тютчева, А . С. Хомякова та ін На сторінках іноді друкувалися і твори Марко Вовчок (« Маша », 1859, № 3), А. М. Островського (« Прибуткове місце », 1857, № 1), М. Є. Салтикова-Щедріна (« Пані Падейкова », 1859, № 4), Т. Г. Шевченка («Вечір», «Сон», 1859. № 3).

«Ответные письма М. П. Погодину» (там же, 1857, и отд., М., 1857)

Ось декілька цікавих вирізок:

Джерело: (Русская Беседа 1857г. II)

Деякі наші опоненти вигадують нові теорії змов, і кажуть ніби Максимович був українствующім пропагандистом, складав свої книжки з метою розколу "триєдіного" не маючи під цим справжнього грунту. Але вважаю наступна інформація не залишить сумніву, що ця людина знала, що робила і лише за власним бажанням. З метою вивчення своєї рідної культури та мови:

Дружба з Пушкіним
 Пушкін познайомився з Максимовичем в Наприкінці 1826 року і постійно зустрічався з ним, приїжджаючи до Москви. Зближав їх загальний інтерес до пам'яток фольклору. Пушкін цінував вчені праці дослідника і так відгукнувся про нього в 1832 році: "Ми пана Максимовича давно вважаємо нашим літератором - він обдарував нас малоросійськими піснями». Максимович сприяв історичним заняттям Пушкіна, передав йому список найцінніших пам'яток української історіографії XVIII століття - «Історії Русів»; знайомив поета зі своїми спостереженнями над "Словом о полку Ігоревім», дарував йому свої фольклорні та етнографічні роботи.
Як літературний критик Максимович підтримував поета в його боротьбі з Булгаріним і по виході «Полтави» (1829) виступив з критичним розбором поеми і назвав її «народню та історичною».
Зі слів Максимовича були записані його невеликі, але дуже цікаві спогади про Пушкіна.
Джерело: (Л.А. Черейский. Современники Пушкина. Документальные очерки. М., 1999, с. 186-187.)
Джерела:
1.Русская Беседа
2. ЕБ. Русская литература и фольклор
3.XPOHOC
4.ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ Йоханнес РЕМИ Хельсинки

Україна вже була повнолітньою, коли Росія лежала в "колисці", або історія України від Йогана Енгеля 1796 року

До вашої уваги нова, але насправді стара, принаймні аж занадто давня та неочікувана (для наших опонентів) згадка про Україну. Хоча, для нас, освідчених людей не є дивним, що перша згадка назви - Україна є в Київському літописі від 1187 р. Але навіть такий факт не переконує прихильників єдіной і нєдєлімой. Вони знаходять тисячі пояснень тільки б Україна не була повноцінною державою, перекручують її ім"я на Окраїну, жонглюють термінами і поняттями в різні боки. Давайте подивимося книгу - "Історія України та українських козаків" Йогана Енгеля, яка датована 1796 роком. Дивно, як таке могло статися, якщо навіть "История государства Российского" Карамзіна, видана на 20 років пізніше, лише в 1816—1829 рр.? Невже зловісний австрійський генштаб вигадав машину часу?
Якщо відрахувати появу держави з моменту написання її історії, то Росія, як не крути, молодша за нас принаймні на 20 років:)

Спершу трохи про самого автора

Йоганн Християн Енгель (нім. Johann Christian von Engel , 17 жовтня 1770, Лойчау - 20 березня 181Відень) - австрійський історик, перший їз зарубіжних істориків написав історію України та козаків.

Джерело

Читайте ще:

*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам
*Гарет Джонс - той хто казав правду
*Ланселот Лоутон - коротка історія величі України очима британця

Тепер про книгу

 

Скан оригіналу:

 Geschichte der Ukraine (Історія України) 

Переклад:

Скан оригіналу:

Переклад:

Джерела:

1.Історія України та українських козаків Енгель Й.-Х. Схід-Захід: Історико культурологічний збірник. – Харків: Майдан, 1998. – С. 241-262.

2. Geschichte der Ukraine u. Der ukrainischen Kosaken, wie auch der ..., Johann-Christian von Engel

Гетьман Павло Скоропадський про українство, матеріал спрямовано проти тролів

Часто наші опоненти, яких ми називаємо українофобами використовують різні джерела для того, щоб принизити національну гідність українця і вказати на недолугість його держави. Але найчастіше такі спроби- це лише перекручування фактів, магічне зникнення, або перестановка дат, виривання цитат з контексту. Таким чином необізнаний читач може невільно стати заручником брехні. Саме цікаве, що наші опоненти цитують все, що якимось чином дискридитує Україну, збираючи по крихтах слова, які на їх думку мають компроментувати. Одними з таких стали цитати зі "Спогадів" останнього гетьмана України - Павла Скоропадського, який ніби не підтримує ідею українства, каже, що це явище занесене нам з Галиции, явно вказує на низький розбавлений німецьким і польським впливами  рівень мови та культури в галичан. Для того, хто сумнівається в своєму національному визначенні ці слова можуть стати вироком в подальшому житті та стати поворотним пунктом в сторону повернення до джерел ісконного Русского начала. Чого і треба нашим опонентам. Але проблема в тому, що така велика честь, яка випала на долю нашого гетьмана в справі гноблення його народу, може виявитися занадто великою та печальною для самого ж гетьмана. Адже все прочитане нашими опонентами зі спогадів обмежується лише цим і більше нічим-цього їм явно достатньо. Але нажаль вони не розуміють, що лише зайвий раз підкреслюють свою обмеженість.  Треба віддати їм належне, така думка вкорінилася досить сильно. Іх старання не пройшли дарма: звинувачення рагулій та "вєнгерскіх хлопів" смакуються українофобськими групками на ура, " к Украине вы никакого отношения не имеете" - звучить в адресу галичан. Роздувають велике полум"я з маленької іскри. І не важливо, що сам автор спогадів так не вважав.

Джерела наших опонентів: ("Спогади кiнець 1917 - грудень 1918", 1995 р., ст. 233-234.)

Подаємо скорочено вступ до спогадів

"...А я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или иной форме будет. Не заставишь реку идти вспять..."

[…]Великорусские круги на Украине невыносимы, особенно теперь, когда за время моего гетманства туда собралась чуть ли не вся интеллигентная Россия: все прятались под мое крыло и, до комичности жалко, что эти же самые люди рубили сук, на котором сидели, стараясь подорвать мое значение вместо того, чтобы укрепить его, и дошли до того, что меня свалили. Это особенно ясно будет видно при дальнейшем изложении фактов: великорусские интеллигентные круги были одним из главных факторов моего свержения.

Эти великороссы совершенно не понимали духа украинства. Простое объяснение, что это все вздор, что выдумали украинство немцы и австрийцы ради ослабления России, — неверно. Вот факт: стоило только центральному русскому правительству ослабнуть, как немедленно со всех сторон появились украинцы, быстро захватывая все более широкие круги среди народа. Я прекрасно знаю класс нашей мелкой интеллигенции. Она всегда увлекалась украинством; все мелкие управляющие, конторщики, телеграфисты всегда говорили по-украински, получали «Раду», увлекались Шевченко, а этот класс наиболее близок к народу. Сельские священники в заботах о насущном пропитании своей многочисленной семьи под влиянием высшего духовенства, которое до сих пор лишь за малым исключением все великорусское (московского направления), не высказываются определенно. Но если поискать, то у каждого из них найдется украинская книжка и скрытая мечта осуществления Украины. Поэтому, когда великороссы говорят: украинства нет, то сильно ошибаются, и немцы и австрийцы тут ни при чем, т.е. в основе они ни при чем.

Конечно, общение с Галицией имело громадное значение для усиления украинской идеи среди некоторых кругов. Но это общение произошло естественно: тут ни подкуп, ни агитация не имели существенного значения. Просто люди обращались во Львов, т.к. отношение ко всему украинскому в этом городе было свободно. Естественно, что со временем за это украинство ухватились и австрийское правительство и немецкое, но я лично убежден, что украинство жило среди народа, а эти правительства лишь способствовали его развитию, поэтому мнение великороссов, что украинства нет, что оно искусственно создано нашими бывшими врагами, — неверно. Точно так же неверно, что к украинству народ не льнет, народ страшно быстро его воспринимает без всякой пристегнутой к нему социальной идеи. Великороссы говорят: народ не хочет Украины, но воспринимает ее потому, что украинские деятели вместе с украинством сулят этому народу всякие социальные блага, поэтому народ из-за социальных обещаний льнет к украинству. Это тоже неверно: в народе есть любовь ко всему своему, украинскому, но он не верит пока в возможность достижения этих желаний; он еще не разубежден в том, что украинство не есть нечто низшее. Это последнее столетиями вдалбливалось ему в голову, и поэтому у него нет еще народной гордости, и, конечно, всякий украинец, повысившись в силу того или другого условия по общественной лестнице из народа, немедленно переделывался в великоросса со всеми его положительными и отрицательными качествами. Великороссы совершенно не признают украинского языка, они говорят: «Вот язык, на котором говорят в деревне крестьяне, мы понимаем, а литературного украинского языка нет. Это — галицийское наречие, которое нам не нужно, оно безобразно, это набор немецких, французских и польских слов, приноровленных к украинскому языку». Бесспорно, что некоторые галичане говорят и пишут на своем языке; безусловно верно, что в некоторых министерствах было много этих галичан, которые досаждали публике своим наречием, но верно и то, что литературный украинский язык существует, хотя в некоторых специальных вопросах он и не развит. Я вполне согласен, что, например, в судопроизводстве, где требуется точность, этот язык нуждается в еще большем развитии, но это частности. Вообще же это возмутительно презрительное отношение к украинскому языку основано исключительно на невежестве, на полном незнании и нежелании знать украинскую литературу.Великороссы говорят: «Никакой Украины не будет», а я говорю: «Что бы то ни было, Украина в той или иной форме будет. Не заставишь реку идти вспять, так же и с народом, его не заставишь отказаться от его идеалов. Теперь мы живем во времена, когда одними штыками ничего не сделаешь».
Великороссы никак этого понять не хотели и говорили: «Все это оперетка», — и довели до Директории с шовинистическим украинством со всей его нетерпимостью и ненавистью к России, с радикальным поведением, насаждением украинского языка и, вдобавок ко всему этому, с крайними социальными лозунгами. Только кучка людей из великороссов искренне признавала федерацию; остальные из вежливости говорили мне: «Федерация, да!», но тут же решительно делали все для того, чтобы помину от Украины не было.

Затем в области социальных реформ среди великороссов господствует полнейшее непонимание. Кстати, к великороссам я отношу весь наш помещичий класс, т.е. и малороссов, поскольку у них одно и то же мировозрение. Наш украинец — индивидуалист, никакой социализации ему не нужно. Он решительно против этого. Русские левые круги навязывают свои программы, которые к Украине неприменимы. Я всегда считал, что украинское движение уже хорошо тем, что оно проникнуто сильным национальным чувством, что, играя на этих струнах, можно легче всего спасти народ отбольшевизма.

Почти вся промышленность и помещичья земля на Украине принадлежит великороссам, малороссам и полякам, отрицающим все украинское. Из-за ненависти к этим национальностям, очень может быть, галичане, а наши украинцы и подавно скажут, что большевизм им на пользу, так как он косвенно способствует вытеснению этих классов с Украины [...]

("Спогади кiнець 1917 - грудень 1918", 1995 р., ст. 48-50.)

Джерело

P.S Павло Скоропадський був людиною свого часу, прямо-кажучи не відрізнявся самостійницькими настроями, про це можна довідатися і зрозуміти прочитавши більше його біографію, але ми б не бралися судити людину з висоти пташиного польту. Тим більше, коли пройшло вже скільки років. Ба навіть сам гетьман, будучи людиною розумною дав право майбутньому поколінню судити і давати оцінки тим подіям. Сподіваємося, що цей матеріал стане відомим як найбільшій кількості співгромадян, а троллінгу навпаки стане менше.

Трагічна нелюбив до москалів у межах цензури

Ось іще одна поява українця засвідчена достовірними джерелами. А точніше - відразу двох, та ще й яких! Нині вони носять славні імена російських діячів Капніста та Гнідича. Про них пише найвідоміший з російських мемуаристів      
Ф. Вігель, який визначає їхню національну приналежність цілком конкретно - українеці. Зауважимо:  цей діяч помер в 1856 році, а його праці були видані і дозволені російською цензурою в 1864 році. Тому той, хто буде знову відстоювати брудні гасла типу : " Украинского народа не существовало, их язык это диалект руского..." і ціла купа схожої епічної фігні, на яких базується весь світогляд наших опонентів, який нерозривно граничить з клінічними проявами шизофренії, не стануть нам перечити. Хоча я дуже в цьому сумніваюся. Задля вашого ж ментального здоров"я та поваги до читача, ми не станемо називати їх імена та "праці". Повірте, якось тихим теплим вечором, сидячи в мережі чи дивлячись телебачення, вони знайдуть вас самі, але надіюсь, що ви згадаєте пару записок з нашого блогу,  і все-таки віддасте перевагу паперовим книжкам. Навіть якщо вони в електронному вигляді!

Філіп Філіпович Вігель (12 [23] Листопад 1786, село Сімбухово (нині село Калініно Пензенського району Пензенської області) - 20 березня [1 квітня] 1856, Москва) - один з найбільш знаменитих російських мемуаристів, знайомий Пушкіна, член Арзамаського гуртка, автор широко відомих і популярних в XIX столітті «Записок» (повне видання в семи частинах, М., 1892), які дають багатющий матеріал для історії російського побуту і звичаїв першої половини XIX століття, характеристики різноманітних діячів того часу.




"...Примечательны были также два украинца: один поэт в отставке, другой в сем звании только что поступивший на службу. Оба они, несмотря на единоверие, единокровие, едино- звание, на двухвековое соединение их родины с Россией, тайком ненавидели ее и русских, москалей, кацапов. Это были Капнист 65 и Гнедич Василий Васильевич Капнист женился на родной сестре жены Державина, и даже эти брачные узы не могли привязать его к России. Он много написал стихов и весьма хороших и, заключив поприще свое великим творением своим, называемым «Ябеда», опустился на лавры. Не обращая внимания на наши слабости, пороки, на наши смешные стороны, он в преувеличенном виде, на позор свету, представил преступные мерзости аших главных судей и их подчиненных. Тут ни в действии, ни в лицах нет ничего веселого, забавного, а одно только ужасающее, и не знаю почему назвал он это комедией 66. Лет сорок спустя один из едино земцев его, малорослый малоросс, коего назвать здесь еще не место, движимый теми же побуждениями, в таком же духе написал свои комедии и повести. Не выводя на сцену ни одного честного русского человека, он предал нас всеобщему поруганию в лицах (по большей части вымышленных) наших губернских и уездных чиновников. И за то, о Боже, половина России провозгласила циника сего великим!..."

65. Сын его А. В. Капнист был прикосновенен к тайным обществам, из которых вышел заговор декабристов, другой — С. В. — был женат на сестре декабристов Муравьевых-Апостолов.
66. Имеется в виду Н. В. Гоголь, которого Вигель ненавидел особенно за «Мертвые души». Позднее он превозносил Гоголя за «Переписку с друзьями».

(Филипп Филиппович Вигель «Записки» ст. 144, часть 3, 1864 г.)

Джерело

Джерело: Некоммерческая электронная библиотека «ImWerden»