Наведена цитата:
"не люблю українців...Так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузлості, дволичності і пихи, що справді не знаю за що мав би я їх любити...Чи може маю любити Україну як расу, ту расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, таку плодючу на перевертнів найрізнороднішого сорту..."
зі вступу до польського видання Obrazki galicyjskie 1897 р. не лише обрызана знизу, але навіть у такому, скороченому вигляді, протягом життя з нею відбувалися значні зміни:
"УПД, Уважаемый хаеz дополнил первоначальным вариантом, еще не отредактированным во времена украинизации:...не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, не зважаючи навіть на ті тисячі більших і меньших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру...".
Що, звичайно є суттєвим уточненням, яке свідчить про початковий намір автора зайвий раз пнути українців.
А ось як звучить цей же текст повністю:
"Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до "братнього племені", яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок. Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ? Коли незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм - то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне".
Як бачимо, якщо не виривати слова з контексту, то смисл сказаного змінюється на прямо протилежний тому, який, як нас намагаються переконати, Франко вкладав у процитовані рядки.
Втім, даний мотив був взагалі притаманний його творчості, і для людей, які з цією творчістю знайомі, нічого дивного у ньому немає:
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, -
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво,-
Я ж не люблю, як жнець,
Не любить в спеку жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана,-
Я ж не люблю, як раб,
Не любить свого пана
Бо твій патріотизм-
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування,-
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те,
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь-
Кривава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови,-
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
З цих текстів зрозуміло, що ні про яку українофобію у Франка не може бути й мови. Йдеться виключно про українофобію вищевказаного автора.
Тим, хто надає перевагу сканам пропонуємо ознайомитися з оригіналом того самого автобіографічного вступу до польського видання Obrazki-в galicyjskie-х 1897 року, довкола якого розгорнулася така жвава дискусія і які з незрозумілих причин невідомі користувачам української частини всесвітньої павутини:
