вівторок, 23 липня 2013 р.

Казимир Делямар: В Європі існує народ, забутий істориками

"В Європі існує народ, забутий істориками - народ Русинів (le peuple Ruthene) 12,5 млн. під російським царем і 2,5 млн. під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони Св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію..."

Théodore-Casimir Delamarre  (Казимір Делямар), (1797-1870) — французький політик, сенатор, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III — вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою “П’ятнадцятимільйонний европейський народ, забутий в історії”. У ній він першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в школах і ліцеях Франції, і першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Европи.
Крім того, К.Делямар опублікував ще праці “Множина замість однини і панславізм, знищений у принципі” (1868 р.), а також “Що таке росіяни? Етнографічне дослідження за працею Вікеснеля” (1871 р.).
Прізвище К.Делямара в Російській імперії і СССР замовчувалося, і його марно було шукати в совєтських енциклопедіях. Він та його праці стали відомими лише після здобуття Україною незалежності. Передусім, це згадка про нього у праці В.Січинського “Чужинці про Україну” (Київ: “Довіра”, 1992 р.. Постало питання розшуку самої праці К.Делямара. Автору вступної статті пощастило в цьому. У 1995-1999 рр. в одному з університетів Парижа перебував на стажуванні (підготовка докторської дисертації) завідувач кафедри французької мови Чер-нівецького державного університету імені Юрія Федьковича Михайло Попович, який, як справжній патріот, люб’язно відгукнувся на прохання розшукати текст петиції сенатора К.Делямара. Текст ориґіналу видрукуваної петиції було виявлено М.Поповичем у бібліотеці Сенату Франції. Ним же здійснено переклад. Так, завдяки М.Поповичу науковці і широке коло громадян України зможуть уперше ознайомитися з ориґінальним твором французького сенатора К.Делямара, його оцінками тодішнього трактування історії Російської імперії і думками на захист народу України.
Ця праця стане у пригоді українським історикам при осмисленні історії України XIX — XX ст., а широкий загал громадян України спонукає задуматися над своїм історичним минулим, щоб не припускатися прикрих помилок у трактуванні своєї історії у майбутньому.
Петро БРИЦЬКИЙ, доктор історичних наук.

ПЕТИЦІЯ ДО СЕНАТУ ІМПЕРІЇ З ВИМОГОЮ РЕФОРМУВАТИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Пане голово, пани сенатори.
Існує величезна імперія, що простягається на пів Европи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія.
Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.
У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія зноситься з Европою, то твердить, що вона є славінською і европейською (державою. — перекладач П.М.), а її суверен величає себе “Імператором Росії”, а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською (1), тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає “Білим царем” (2).
Звідки ж така дволикість?
Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Европи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих цілком протилежних напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку.
Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє европейську цивілізацію від азіатської цивілізації?..
З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?
Одне слово, ким є московити — слов’янами чи туранцями?
Петербурзький уряд, зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Европейські вчені розділилися; деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.
Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими — якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними заво-йованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення.
Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.
Таким чином, мета цього клопотання — просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них.
IТаке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдячуючи нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс (3).
Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом численність народів, що розмовляють слов’янськими мовами (4); так само сьогодні ми спробуємо переконати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку.
Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, що розмовляють слов’янським мовами, прямо на руку пансла-візму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням.
Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як уні-верситетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.
Цими двома народами є моско-вити й рутенці, змішані у загальній назві “руси” (Russes).
Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці (5), до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.
Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.
Казимір ДЕЛЯМАР
(Далі буде)

ОСНОВИ СВЯТА РІЗДВА-КОЛЯДИ

Протягом минулого тисячоліття на теренах України впроваджувалися і культивувалися неукраїнські, неслов’янські і взагалі, неевропейські вірування. Відповідно і мешканці українських теренів з плином часу губили свою духовну спадщину. У освітніх закладах нашої країни в минулому (XX) столітті можна було майже в деталях дізнатися про культи абориґенів Австралії, американських індійців, релігії африканських племен, вірування індусів, китайців, японців. Всіх їх трактували і до сьогодні трактують, як автентичні традиції, як вираз духовної культури народів тих чи інших частин світу.
Стосовно ж розвинених дохристиянських язичних вірувань давніх мешканців терену України, як і певною мірою і дохристиянських вірувань високих цивілізацій Греції і Риму, вважається, що вони зникли практично повністю. Вивченням їх, за виключенням небагатьох вчених-археологів та етнологів, ніхто не займається, бо офіційно, під впливом привнесених в Европу немісцевих релігій, як, наприклад, християнство, вважається, що дохристиянські вірування місцевих мешканців були примітивні, нецивілізовані. Відповідно і вивчати там нічого, а тим більше — спадкувати.
Чи воно дійсно так?
Як засвідчують окремі дослідження европейських вчених (Н.Пеніка, П.Джонсона), російських (Б.Рибакова, О.Асова), українських (Ю.Шилова, Г.Лозко, В.Скуратівського, а попередньо — в кінці XIX на початку XX століття — І.Франка, Л.Українки, М.Грушевського), слов’яни і давні українці мали розвинену гуманну дохристиянську віру, яку неправомірно перші християни стали називати “язичницькою”, “поганською”, тобто сільською, нецивілізованою. Лише на початку XX ст. в Західній Европі термін “язичник” став синонімом слова “класичний”, хоча проповідники жидівсько-юдейських релігій, його вживають і у наші дні з презирливим, зневажливим значенням.
В останні роки багато европейських народів (шотландці, фінни, французи і ін.) у пошуках істинної віри все більше стали звертатися до власної давньої традиції.
Варто відзначити, що неоязичництво у країнах Західної Європи не сліпо повертається до давніх християнських вірувань, а творчо, з використанням досягнень науки, розглядає Землю і всі матеріальні речі, як втілення Божого початку, що персоніфікується в образі Великої Богині і Бога — чоловічого природного принципу. Тобто, дохристиянські вірування поєдналися з сучасним баченням світу, виробивши власні етнічні вірування новітнього часу.
Розширення кругозору людини XIX і XX століть, досягнення як точних, так і гуманітарних наук показали абсурдність основних положень християнства, підтвердили сміливі думки великих українських мислителів XIX- початку XX ст.. (Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Грушевського) про штучне створення християнських віровчень, про їх абсурдність і шкідливість для творчого, проґресивного розвитку людства у цілому, і українського народу, зокрема.
Показовим прикладом променя світла в питанням недостовірності християнізму можуть служити думки, висловлені І.Франком у праці “Створення світу”, яку великий мислитель написав у 1904 році і спробував опублікувати у 1905 році.
І що з того вийшло? Та майже нічого. Надрукувати погодився якийсь “Н.Г.Г.” тиражем у кілька сот примірників.
Про подальшу долю книги писав один з українських патріотів діаспори Ол.Сушко у 1918 році: “Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушення. Серед попів закипіло, як в гнізді шершнів, а старші наші “інтеліґенти” вважали за потрібне заховати “страшну” книжечку не допустити її до рук гімназійної молоді. Вкінці ж попи упали на “спасенну” гадку збутися ся “ворога” одним махом: — “тихесенько, без гомону” вони викупили все невеличке число надрукованих примірників й спалили їх...”.
Чи не нагадують нам тактичні і практичні кроки ворогів правди на Буковині у наш час (події дворічного часу) з буковинською ґазетою “Час”, яку, подібно праці І.Франка, викуповували цілим тиражем з кіосків і знищували, забороняли друкарням її друкувати і ін? Але правда непереможна, її знищити неможливо.
У наступному лише поза Україною двічі (у 1918 та 1969 рр.) праця “Сотворення світу” публікувалась дуже мізерним тиражем. Не узгоджувались думки І.Франка з цієї праці ні з християнською, ні з комуністичною ідеологією.
Лише 2001 року у нас, на Буковині, за сприяння українки-патріотки з української діаспори США П.Волинець, ця книга опублікована тиражем у 2 тисячі примірників, посіла своє місце в укра-їнських бібліотеках та приватних книгозібраннях. Як мені вдалося спостерігати, велике зацікавлення викликала ця книга і у буковинського студентства. Більша частина тиражу цієї книги І.Франка придбана студентами за кілька тижнів.

Не заглиблюючись далі у питання штучного нав’язування християнства на український народ (це тема окремої розмови) зупинимось на питаннях коренів дохристиянського свята Різдва-Коляди.

Наші далекі предки були в тісному зв’язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й умирає, а вся органічна і неорганічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими неприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні. Вони вірили, що їх можна умовити, примусити діяти на добро людині. А досягти позитивного результату можна магічними діями та словом.

У давні часи наші предки вірили у НЕБО, як у найвищу й найсвятішу силу. Якраз на НЕБІ знаходиться життєдайне Сонце, яке вважали дитиною неба — Сварожичем. Тут же розміщений місяць і зорі. З НЕБА приходить цілющий дощ і вогонь-тепло від блискавки, яка запалювала дерева, кущі, траву.

Сонце було у них найбільш пошанованим, оскільки з ним було зв’язане все життя людини від народження до смерті, та й вся природа залежала від Сонця. Другою за важливістю для людини була вода, без якої ні людина, ні природа, взагалі, не може обійтися.

Тому цілком пояснюваним є те, що майже усі свята і обряди на теренах України пов’язані з рухом сонця на весну, літо, осінь, зиму — із збільшенням чи зменшенням тепла, зміною тривалості дня і ночі.

Вчені ще у позаминулому столітті (тобто, у XIX) висловлювались, і досить переконливо, про те, що Різдво в українців має власну основу, власні провідні ідеї, власну ідеологію. Навіть такий відомий український вчений, як М.Грушевський, який був прихильником впливу на український святковий календар греко-римського календаря в кінці кінців дійшов висновку про власну основу святкового календаря в українців і про власну ідеологію свята Різдва-Коляди.

В українців, власне, свята пов’язані з Різдвом, починаються від 8 листопада, що не прослідковувалась в давнину ні у греків, ні у римлян, ні деінде.
Щодо свята, яке сьогодні святкуємо ми, то в днях від 21-го до 24-го грудня наші предки звернули увагу, що відбувається сонцестояння. Це пора року, коли сонце переходить лінію дванадцятого сузір’я на небі і вступає в перше сузір’я Зодіаку — Сварога. Це є ознакою, що наша земля перейшла через найвищу точку темряви і повернулася і орбіту світла, тобто, в духовному розумінні, сили життя (Білобога) перемогли злі сили темряви-нежиття (Чорнобога).
За віруваннями наших предків, у найдовшу зимову ніч народжується нове Сонце — Дажбог. А пологи матері Коляди відбуваються на землі, в Дніпрових сагах.
Коляда, таким чином, є стародавнє Різдво Всесвіту, на землях України було святом Зодіаку — перемоги світла над темрявою.
Поява на небі зірки-Вістунки сповіщає, що Сонце вступає в головне сузір’я. Це коли Коляда-Різдво Світла Дажбожого, коли вся родина засідає до столу на Свят-Вечір.
Звідки походять назви “Коляда” та “Різдво”?
Слово “Різдво” пов’язують з культом сонця у давніх українців.
Різдво Сонця зимового сонцестояння, Різдво немовляти Сонця, коли ніч починає зменшуватися, а “Божа днина” рости. Світло перемагає темряву — це був перший передвісник весни.
Сідаючи до Святої Вечері 24 грудня, спостерігаючи за Зорею-Вістункою, якраз у цей час Сонце у своєму видимому русі входить у сузір’я Стрільця (Перуна), і 25 грудня зароджується нове Сонце (немовля).
Першого січня Сонце минає середину сузір’я, коли зароджується Місяць — Чильчик-Васильчик, а 6 січня зароджується Дана-Вода, і Сонце виходить з сузір’я Стрільця (Пуруна).
Вїдповідно, святкують і ці дні — Дні Меланки і Водохреща.
Вважається, що в сузір’ї Стрільця (Перуна) знаходиться центр Всесвіту. Відповідно, свято Різдва не є лише святом Різдва Сонця, Місяця й Води, а й Різдва Всесвіту. За давніми уявами українців “вогонь і вода — дві стихії, з яких утворився світ”.
Існують думки, що слово “Різдво” раніше називали “Род-з-дво”. Тобто, перша частина від дієслова “родити”, а друга — числівник “два” — два головних складники Всесвіту — вогонь і вода.
В нашому теперішньому християнському звичаї святкується Різдво Христа. Проте, обрядовість свята, його атрибутика значною мірою пов’язана з давніми дохристиянськими обрядами культу Сонця.
Щодо слова “Коляда”, то його вчені пояснюють по-різному.
Найбільш арґументованою є думка, що “Коляда” знаменує коло Сонця — Сонце починає нове коло — “КОЛО ДАЄ”.
Є й інша точка зору, що слово “Коляда” запозичене від римлян, де від 24 грудня до 6 січня святкували свято веселих сатурналій — календи. Але, на мою думку, все ж таки більш вірогідною є перша точка зору, оскільки зв’язки Риму і українських теренів для такого взаємовпливу не були достатньо тісними, щоб упевнено говорити про ці запозичення назв і обрядовій.
Джерело


ВІСНИК 
СУСПІЛЬСТВО ГЕОГРАФІЯ
П'ятої серії.Том XVII.


ЗУСТРІЧ 5 лютого 1869.
185Праці ТоваристваВиписки з протоколу НАРАД
Під редакцією Річарда CORTAMBERT,
Помічник держсекретаря.
від 5 лютого 1869.
Голова: Пан d'Antoine Abbadie


Par suite, M. Casimir Delamarre présente un exemplaire d'une
pétition qu'il adresse au Sénat de l'empire pour demander une
réforme dans l'enseignement de l'histoire des peuples parlant les
langues slaves. Sous le titre : Un peuple européen oublié devant
l'histoire, cette pétition relève certaines lacunes du programme
officiel de l'enseignement de l'histoire dans les lycées, qui, sous
le nom commun de Russes, confond les Moskovites et les Ru-
thènes. Le travail de M. Delamarre est la suite et la conséquence de
celui qu'il a présenté l'année dernière, et qui avait pour titre :
Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans
son principe.

(В результаті, пан Казимир Delamarre надає копію клопотання, що спрямований у Сенат Імперії про запит реформи у викладанні історії народів, що говорять слов'янськими мовами. Під назвою: європейські народи забуті історією, це клопотання ідентифікує деякі прогалини в програмі офіційного викладання історії в середній школі, яка підзагальна назва бентежить росіян москвичів і Ru-thènes. Робота г Delamarre є продовженням і наслідком праці, що він представив в минулому році, яка отримала назву: Множинне однині, і слов'янство руйнується принцип.)


CASIMIR DELAMARRE. — Un peuple européen de quinze millions d'habitants, 
oublié devant l'histoire. Pétition au Sénat de l'empire demandant une
réforme dans l'enseignement de l'histoire. Paris, 1869. 1 broch. in-8°.

(CASIMIR Delamarre. - Європейський  п'ятнадцяти мільйоніний народ забутий історією. Петиція в Сенат запитує імперії реформу у викладанні історії. Париж, 1869. 1 Брох. 8vo.)
Джерело

"...Le sénateur Casimir Delamarre adressa au Sénat une pétition réclamant une réforme de l'enseignement de l'histoire, pétition qui fut publiée sous forme de brochure, intitulée Un peuple de quinze millions oublié devant l'histoire (1869).

Adolphe d'Avril, publiciste et diplomate, un des fondateurs de l'Alliance Française, s'intéressa lui aussi à l'Ukraine. En 1876, dans son Voyage sentimental dans les pays slaves, il expliquait à ses compatriotes que « les Ruthènes [Ukrainiens] sont peu connus en Europe, car les Russes et les Polonais nous les ont cachés (...). Ils sont considérés comme une communauté à part, le peuple le plus poétique, le plus musical et le plus artiste des peuples slaves. ..." (про це далі буде:)


Джерело:ASSEMBLÉE NATIONALE

четвер, 18 липня 2013 р.

Професор історії Петро Брицький розказує про іноземців, які писали про Україну та українців в XVII-XIX століттях

«Українцям упродовж віків втовкмачували в голови, що вони – це хтось інший, що насправді нема на світі ні такої нації, ні такої держави, ні такої мови. І, що найгірше, продовжують це робити в незалежній державі», – каже доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Петро Брицький. В анотації до монографії Петра Брицького та Петра Бочана «Німці, французи і англійці про Україну та український народ у XVII-XIX століттях» зазначено, що «в цій праці вперше в українській історіографії висвітлюються окремі праці західноєвропейських учених, послів, мандрівників і військових, які містять важливу інформацію про історію, етнографію, культуру, звичаї та традиції українського народу».



  Професор кафедри історії України Чернівецького національного університету
ім. Ю.Федьковича Петро Брицький.

 Українці навчалися у Сорбонні ще у XIV ст., а росіяни – 4-ма століттями пізніше
Про це можна почитати в книзі: Г.Нудьга "Перші бакалаври та доктори"


– Чим привабила Вас ця тема, зрозуміло. А чому обрали для дослідження саме цей період?

– Бо дуже мало досліджуваний. Коли ми говоримо про Київську Русь, більшість людей знає, що це була могутня європейська держава з добре розвинутою культурою, освітою, дипломатичними відносинами, армією, яку в світі знали і з якою рахувалися. Маємо багато свідчень того, якої ваги надавали Україні європейські держави. Зокрема, в трактаті вченого ченця Теофіла «Про різні ремесла», написаному в Німеччині Х ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим у Русі. З інших джерел знаємо, що руські купці на початку цього ж таки Х ст. успішно торгували в Баварії воском, кіньми та іншими товарами, на що мали відповідний дозвіл. Один з перших європейських мандрівників, єпископ Бруно з німецького м. Кверфурта у листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 року, розповідає про свої відвідини Володимира Великого в Києві, а також про укріплення кордонів Київської держави. Детальніші відомості про Україну початку ХІ ст. залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький. Зокрема, він пише про Київ: «У величнім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила».

Цікаві речі про Київську Русь знаходимо і у французьких літописців. Велика увага Франції до України пояснюється ще й тим, що король Франції Генріх І узяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Анною.

Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом значно послабилися. Однак, українців і далі шанували як освічену та культурну націю. Ось хоча б такий приклад. Від другої половини ХІV ст. українці навчалися в Сорбонні, їх у списках студентів зазначали «з Рутенії», або «з руської нації з Києва» чи «Natione Ruthenia de Ukraina». Натомість, з Росії аж до ХVІІІ століття в Сорбонні не навчалося жодного студента. Це відомо із запису, який зробив у книзі відвідувачів Петро І.

Що ж до означеного періоду, то в ХVІІ ст. територія України була пошматована й розділена між різними країнами, кожна з яких, заволодівши ласим шматочком, намагалася переконати місцеве населення в його меншовартості. Однак Україна не загубилася й не розчинилася серед інших народів. Навіть у найскрутніші часи європейці вирізняли її з-поміж інших країн.

Проспер Меріме дуже серйозно досліджував історію українських козаків
*Україна в очах інформаторів Наполеона, невеличкий екскурс по книжкам

– Період козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є особливо щедрим на мемуари європейських мандрівників.

– Так, і треба сказати, переважна більшість з них із великою симпатією та повагою ставилася до козаків. У цьому плані хотів би звернути увагу на маловідомі нині записи німецького автора Готгарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена, а згодом – першого герцога Курляндії, який багато подорожував у службових справах, бував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні. Багато місця у своїх працях він відводить набігам кримських татар на Україну і боротьбі козаків з ними. Зокрема, цікавою є його розповідь про Івана Підкову, його арешт і страту.

Одним із перших, хто висвітлив події визвольної війни українського народу, був Йоакім Пасторій (справжнє прізвище –Хіртенберг). Він походив з сім’ї німецького священика, був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі ІV і Яні- Казимирі. Хоча один з найдосконаліших описів цих подій подав німецький історик і письменник Еразм Франциск.

Так само цікавилися козацьким рухом і французькі та англійські дослідники. Йдеться вже не просто про мемуари, а про історію України. Зокрема, відомий французький філософ Вольтер у знаменитому творі «Історія Карла ХІІ» окремий розділ присвятив Україні. В ньому головним чином описуються події, пов’язані із переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві. Історію українських козаків дуже серйозно досліджував відомий письменник Проспер Меріме. Англійські джерела наразі мало вивчені, однак і тут знаходимо дуже багато цікавого матеріалу.

Політик Делямар, близький приятель Наполеона, стверджував, що університетська cпільнота помилково змішує два різних народи – рутенців (русинів) і московитів в один – русів
– Петре Павловичу, як виглядала того часу Україна в очах європейців?


– Ось послухайте, що пише німецький капелан Й.Барділі, учасник походу Карла ХІІ: «Україна або Казакія – це скарб, у якому давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Литвою». Україну ж він називає країною «молоком і медом» текучою. Але найважливішим є те, що для означення території він вживає термін «Україна» – не Польща, не Росія, не Малоросія, зрештою, а таки Україна. І це роблять практично всі мандрівники та історики. Француз Гійом де Боплан ще у ХVІІ ст. вживає назву «Україна», а територію Московського царства подає під назвою «Московія».

– Читаючи монографію, звернула увагу, що мандрівники-очевидці будують свої описи на протиставленні України і Росії. Мабуть, це як наслідок політики Росії, яка відводила Україні місце на своїх задвірках.

– Так. Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії».

*Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом

– Ось і відповідь на «вічне» запитання про двомовність, яка, як відлуння імперії, що розпалася, переслідує нас донині.

– Зауважте, це було написано в ХІХ столітті. І не тільки це. Саме тоді у Франції з’явилася оригінальна праця про Україну, автором якої був сенатор, політик, редактор впливового часопису «La Patrie», що означає «Батьківщина», і близький приятель Наполеона Казимир Делямар. Робота називається «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Автор, на відміну від підручника з історії Російської імперії підкреслює, що «університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями. Цими народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві «руси» (russes)». Казимир Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.Гадаю, особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності.

– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?

– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко». В цьому контексті доречним є зауваження французького дипломата й історика Жана-Бенуа Шерера: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть, коли треба проїхати 300 верст, щоби дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним із кращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності й справедливості тих, хто забезпечує їхнє виконання». Знаєте, цю цитату варто б вивчити напам’ять нинішнім нардепам, яким толерантність дуже важко дається, а також суддям, які втратили повагу до законів.

Майже всі дослідники звертають увагу на побут українців, чистоту в їхніх оселях, охайність одягу, гарний (причому завжди підкреслюють: на відміну від Росії) стан доріг. Щодо українських господарств, то англійський мандрівник Джозеф Маршалл ще у ХVІІІ столітті порівняв їх з англійськими графствами.

Українці не тільки толерантні, а й малопитущі. І вони завжди прагли волі. На цьому наголошували Маршалл, Блазіус, Вольтер

– У контексті сучасності, коли алкоголь став бичем нації, мені видалися актуальними нотатки вченого мандрівника, німецького професора Йоганна Гейнріха Блазіуса, який, постійно порівнюючи Україну з Росією, звертає увагу навіть на спосіб вживання алкоголю…– Так-так. Давайте про
цитуємо. Ось він пише, що українські «чоловіки п’ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілки, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоби пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п’яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п’є з насолодою і радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п’є тільки у веселому товаристві, а великорос на одинці наїсться і нап’ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл». А взагалі праці Йоганна Блазіуса є для нас цінними не тільки багатими відомостями, а й таблицями та малюнками, особливо храмів, окремі з яких до нашого часу, на жаль, не збереглися.

Характер українців, їхній дух вдало підмітив Вольтер, який був зачарований вже самою назвою «Україна»: «Україна завжди прагнула волі… завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, українці, і це ім’я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації».

– Отже, українська історіографія поповнилася дуже важливою працею, в якій, опираючись на незалежні джерела, свідчення і висновки європейських мандрівників та істориків, доводить: Україна – держава, походження якої, культура, освіта сягають углиб віків, ми можемо пишатися своєю історією і не маємо ані найменшої потреби під когось підлаштовуватися чи до когось уподібнюватися.

– До речі, про підлаштовування й уподібнення. Мені, як історику, прикро, що багато проблем, окреслених ще кілька століть тому продовжують залишатися актуальними. Наприклад, оце Делямар, написав ніби вчора і спеціально для наших теперішніх політиків: «Живучи між Московією та власне Польщею, рутенці, до яких раніше відносилися назви «руси» (russes) і «русини» (russiens), були поневолені в минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через те слова «руси» (russes) і московити (russiens) видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московітам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому справедливим є твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ.

Чи знищено цей народ?

Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції і свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати».



P.S. Книжка вийшла накладом 250 примірників. Катастрофічно мало, щоб вплинути на свідомість мас, наразі, на жаль, темних…


середу, 17 липня 2013 р.

Йоган Коль: Що до віку, то малоросійському народу належить пріоритет перед великоруським народом


Йоганн Георг Коль  (Johann Georg Kohl, 1808—1878) — географ і мандрівник - уродженець міста Бремена, жив у Російській імперії з 1837 по 1841 рік. У 1837 році він опинився в Петербурзі і вступив на службу до графа Олександра Строганова. Разом з ним Коль об'їздив значну частину імперії і залишив опис своїх мандрів, куди увійшли твори про Петербург, Москву та Україну. Коль був людиною спостережливим і надзвичайно уважним до дрібниць, все побачене він досить докладно записував у свої щоденники. Повернувшись в 1838 році в Німеччину видав низку праць: «Petersburg in Bildern und Skizzen», «Reisen in Innern v. Russland und Polen», «Reisen in Südrussland» і «Die deutschen Ostseeprovinzen» Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.


Що стосується України то:
...Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії»...

"...особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200 років не втратили своєї актуальності..."

"...– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?
– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко..."


Оригінальне видання 1844 року, голандською мовою


  "відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом" ( Ja het is voor lang bewezen, dat aan den Klein-Russen stam, what den ouderdom aangaat, de voorrang boven den Croot - Russichen toekomt), (ст.291)
"De Ukraine en Klein-Rusland"  Johann Georg Kohl 

Оригінальне видання 1841 року на німецькій мові




T. Die Ukraine. Kleinrussland
Johann Georg Kohl (Autor)
(нове перевидання на німецькій мові 2012рік США)

Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, подорожував Україною від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Спеціально звертає увагу Коль на житлові умови та побут, вказуючи, що українці „живуть у чистих хатах, які до тебе наче всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожного тиждня їх чистять, як це роблять голандці, але ще що два тиждні їх білять. Тому їх хати виглядають білі неначе свіжовибілене полотно”.

В іншому місці пише про хати коло Одеси: „ Я був здивований простотою хати ззовні. Лише жити в цій чепурненькій світлиці. На дворі було дуже жарко, а тут всередині мило та прохолодно. Повітря було гарне, свіже, запашне. Земля була вкрита травою, а на стінах зілля — все було чисте та чепурне. Що до цього я можу лише похвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та москалями”.

А ще подібні вислови про Україну пише французький мандрівник Шарль-Луї Лесюр:
„Хати на Україні чисті й білі, як в Уельсі — мандрівникові здається, що він перенісся до Голяндії або до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верховинців із Шотляндії..."

Кажучи про квітники, то в українських селах їх багато: „В неділю йдуть дівчата, рвуть величаві квіти і заквітчуються неначе князівни. Ба навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні дні при роботі заквітчуються й тоді подобають на богинь флори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки зайняті, найтяжчою працею, безустанку співають, мов солов'ї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину”.
Джерело
_______________________________________________
Джерело
Панове читачі, заздалегідь просимо вас пробачення за аматорський переклад! Ця книга варта перекладу на українську мову, але нажаль навіть скопіювати текст не можливо, тому, якщо ви, наші шановні читачі, знайдете можливість допомогти нам, хоча б знайти ті речення про, які йдеться в статті - ми будемо вам дуже вдячні! 


пʼятницю, 12 липня 2013 р.

Радянське кріпатцтво, або селяни без імені та честі

В цьому пості ми піднімемо важливу, на мою думку тему про селян, і який статус вони мали в Радянському Союзі.

Читайте ще:

*Письмо Председателя СНК СССР В.Я.Чубаря В.М.Молотову и И.В.Сталину о ситуации с посевной кампанией на Украине. 10 июня 1932 г.

*Уроки менеджменту по Сталінскі або як зробити світову революцію

*Про різницю між голодом в Росії і Голодомором в Україні

*Невеличкий Лікбез.Слово Геноцид і на скільки велике значення це слово має для українців

*Гарет Джонс - той хто казав правду


В Радянському Союзі внутрішні паспорти було введено 1927 року. Їх видавали органи НКВС на окремий строк на основі трудової книжки або свідоцтва про народження і тільки міським жителям. Селянам-колгоспникам паспорти не видавали. Паспорт став єдиним посвідченням особи громадянина СРСР. Інші документи (навіть комсомольські, партійні та військові квитки) до уваги не бралися. З 1937 року у паспорти вклеювалося фото власника. Тільки 1969 року Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення процедури отримання паспортів колгоспниками. Але повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після введення паспортів – 1974 року, коли вийшла постанова про обмін внутрішніх паспортів громадян СРСР.
Джерело


Влітку 1967 року в результаті жорсткої боротьби за владу в Політбюро ЦК КПРС було ліквідовано клан на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Шелєпіним і головою КДБ Володимиром Семичастним. Розгром „залізного Шурика” дав змогу генеральному секретареві Леоніду Брежнєву безпосередньо зайнятися справами в країні. Виявилося, що селяни не мають елементарних паспортів, тобто де-юре є кріпаками - не можуть навіть виїхати більш-менш надовго за межі свого населеного пункту.
На той час селяни складали половину населення СРСР. З жовтня 1952 р. ВКП(Б) стала називатися КПРС. Сільські гострослови відразу запропонували свій варіант партійної назви – кріпосне право Радянського Союзу. Цим підкреслювалося становище радянського народу, який став кріпаком ще за 20 років перед цим з’їздом.
З початком колективізації клас дрібних сільськогосподарських виробників було проголошено поза законом. Заповідана Леніним боротьба з дрібнобуржуазною стихією досягла апогею на початку 30-х. Нобелівський лауреат Солженіцин назвав 1929 рік роком “перелому хребта нації”. Якщо у 20-ті роки ще можна було виїхати з країни, то після проголошення курсу СРСР на індустріалізацію кордон закрили, щоб не допустити масової втечі з радянського “раю”.



Селяни втікають у міста

З 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля – система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. На Північ потяглися ешелони з мільйонами в’язнів.
Селяни почали масово втікати до міст або взагалі подалі від рідних країв. Візьмемо за приклад Донеччину. У порівнянні з 1926 р. населення області у 1939 р. зросло аж у чотири рази! (1926 рік - 923 тис. жителів, 1939 р.- 3 млн. 629 тис. 673 жителів). Це було викликано не стільки зростанням промисловості, скільки масовою втечею до міста селян з Приазов’я і з інших місць України й Росії. Під час Голодомору цей процес став масовим.

Запровадження паспортів: шлагбаум на шляху до Києва

Щоб проконтролювати міграцію до міст і підприємств, постановою Раднаркому СРСР були встановлені трудові книжки – трудовий паспорт кожного працюючого громадянина СРСР, до якого вносили дані про робітника, його трудовий стаж і підприємства, на яких він працював (1930 р.). Наступний крок: 27 грудня 1932 р. постановою Раднаркому СРСР були встановлені внутрішні паспорти (до того були тільки закордонні). Паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження) - і тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах.
Єдиним посвідченням особи громадянина СРСР став паспорт, інші документи з фото й особистими даними (навіть членські квитки ВЛКСМ або ВКП(б), військові квитки) до уваги не бралися. Крім того, було встановлено прописку, тобто право громадян проживати на конкретній житловій площі. З 1937 р. у паспорти вклеювали фото
Навколо Москви й Ленінграда встановили 50-кілометрову зону, у межах якої заборонялося проживати “социально-опасным элементам” – політичним засланцям, колишнім в’язням. Якщо людина не могла довести свою особу міліції (звісно, треба було показати паспорт), її затримували. Якщо паспорт так і не знайшовся, людину висилали за межі зони.
Таку ж зону (лише 30-ти кілометрову) було встановлено навколо Харкова – тодішньої столиці УСРР. У 1934 р., коли столицю перенесли до Києва, зону теж перенесли на береги Дніпра.

Зелену книжечку» можна було купити за хабар

Таким чином, у СРСР на початку 30-х років було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собі справжній рабовласницький (у концтаборах), кріпацький (у селах) і капіталістичний (у містах) устрій. Безпаспортним селянам шлях до міст було закрито. В разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради.
Жителі сіл були безпаспортними (фактично кріпаками) аж до І з’їзду колгоспників (літо 1969 р.), коли Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення життя селян і скасувала громіздку бюрократичну процедуру отримання паспорта колгоспниками. Тобто повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після запровадження паспортів. Оспіваний культовим поетом Маяковським радянський паспорт був у “найдемократичнішій країні світу” привілеєм не для всіх.
Але за хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав потрібну зелену книжечку (до 1974 р. обкладинки паспортів були зеленого кольору). Часто паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий “подарунок” видавали паспорти без довідок. Особливо це було поширено після війни, коли до сіл повернулися хлопці, які на фронті з темних селюків стали офіцерами й кавалерами бойових нагород, а також попривозили з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах. Факти корупції в органах НКВС переслідували, але її масштаб не зменшувався.


Нелегал Хрущов

Ненормальність ситуації з паспортами на селі відчувала вся верхівка СРСР, проте щось змінювати на краще не наважувалася. Після смерті Сталіна вересневий (1953 року) пленум ЦК КПРС покращив становище селян, зменшивши численні податки, проте паспортів селяни так не отримали. Пояснення просте: Хрущов убачав у «покріпаченні селян» запоруку існування сільського господарства СРСР. Він побоювався, що в разі запровадження паспортів села стануть пустками. До речі, ще за царату сам Хрущов приїхав на заробітки з рідної Калинівки на Курщині до Рутченкового (нині територія Донецька). А реорганізація сільського господарства, затіяна радянським лідером, вимагала значної кількості працьовитих рук на місцях.

Брак законодавчого регулювання паспортної системи ще більше стимулював хабарництво. За відносної лібералізації режиму деякі факти зловживань і хабарництва у паспортній системі СРСР потроху просочувалися в пресу.
Коли до влади в Кремлі прийшов Брежнєв, голова Ради Міністрів СРСР Косигін почав реформувати дію паспортної системи на селі. Він з самого початку правління Брежнєва виступав за скасування паспортної дискримінації, вважаючи, що економічні важелі у сільському господарстві будуть дієвіші.

50 років без паспорта

Брежнєв був не проти, але Леоніда Ілліча відволікала внутрішня боротьба в Політбюро з секретарем ЦК Шелєпіним і головою КДБ Семичастним. Щойно 1967 року цей „дуумвірат” було скинуто І з’їзд радянських колгоспників виступив за впровадження серед селян паспортів громадянина СРСР. Загалом же 52 роки існування комуністичної влади спочатку більшість, потім половина населення СРСР де-юре не були громадянами СРСР. Повністю ліквідувала кріпацтво Радянського Союзу постанова РМ СРСР 1974 року про запровадження паспортів нового зразка, реалізована впродовж 1975-1980 років. З цими паспортами (вже червоного, а не зеленого кольорів) громадяни Союзу і зустріли його розпад.
Джерело


Звернення УПА «Колгоспники!» Вінниця, 1949»р.

Всесоюзний перепис населення 1926 рік

...Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився...
Джерело