вівторок, 23 липня 2013 р.

Казимир Делямар: В Європі існує народ, забутий істориками

"В Європі існує народ, забутий істориками - народ Русинів (le peuple Ruthene) 12,5 млн. під російським царем і 2,5 млн. під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний по кількості всім підданим корони Св. Стефана. Цей народ існує, має свою історію..."

Théodore-Casimir Delamarre  (Казимір Делямар), (1797-1870) — французький політик, сенатор, редактор впливового часопису “La Patrie” і близький приятель французького імператора Наполеона III — вніс до французького сенату петицію в українській справі, яку пізніше видав під назвою “П’ятнадцятимільйонний европейський народ, забутий в історії”. У ній він першим з іноземців звернув увагу на фальшивий зміст історії Російської імперії, яка вивчалася в школах і ліцеях Франції, і першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII ст. перебував в тіні Московської держави і в XIX ст. був уже забутий у країнах Европи.
Крім того, К.Делямар опублікував ще праці “Множина замість однини і панславізм, знищений у принципі” (1868 р.), а також “Що таке росіяни? Етнографічне дослідження за працею Вікеснеля” (1871 р.).
Прізвище К.Делямара в Російській імперії і СССР замовчувалося, і його марно було шукати в совєтських енциклопедіях. Він та його праці стали відомими лише після здобуття Україною незалежності. Передусім, це згадка про нього у праці В.Січинського “Чужинці про Україну” (Київ: “Довіра”, 1992 р.. Постало питання розшуку самої праці К.Делямара. Автору вступної статті пощастило в цьому. У 1995-1999 рр. в одному з університетів Парижа перебував на стажуванні (підготовка докторської дисертації) завідувач кафедри французької мови Чер-нівецького державного університету імені Юрія Федьковича Михайло Попович, який, як справжній патріот, люб’язно відгукнувся на прохання розшукати текст петиції сенатора К.Делямара. Текст ориґіналу видрукуваної петиції було виявлено М.Поповичем у бібліотеці Сенату Франції. Ним же здійснено переклад. Так, завдяки М.Поповичу науковці і широке коло громадян України зможуть уперше ознайомитися з ориґінальним твором французького сенатора К.Делямара, його оцінками тодішнього трактування історії Російської імперії і думками на захист народу України.
Ця праця стане у пригоді українським історикам при осмисленні історії України XIX — XX ст., а широкий загал громадян України спонукає задуматися над своїм історичним минулим, щоб не припускатися прикрих помилок у трактуванні своєї історії у майбутньому.
Петро БРИЦЬКИЙ, доктор історичних наук.

ПЕТИЦІЯ ДО СЕНАТУ ІМПЕРІЇ З ВИМОГОЮ РЕФОРМУВАТИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРІЇ

Пане голово, пани сенатори.
Існує величезна імперія, що простягається на пів Европи і третину Азії, яка загрожує водночас Австрії, Туреччині, Персії, Індії й Китаю. Цією імперією, що невпинно збільшується, є Російська імперія.
Вона складається з мозаїки народів, більшість із яких потерпає від гніту, й була сформована шляхом завоювання одним із цих народів усіх інших. Московити — народ-завойовник; а що стосується інших народів, то перелік їх був би безкінечним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенців, литовців і поляків, про яких піде мова у цій петиції.
У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що ця імперія є єдиним цілим; зовсім навпаки, різноликість є її правилом. І ця різноликість випливає навіть із актів діяльності її уряду. Коли Росія зноситься з Европою, то твердить, що вона є славінською і европейською (державою. — перекладач П.М.), а її суверен величає себе “Імператором Росії”, а коли вона звертається до Азії, то каже, що є туранською (1), тобто татарською і азіатською країною, і її автократ стає “Білим царем” (2).
Звідки ж така дволикість?
Причина її у тому, що в цій імперії зустрічаються водночас слов’янські народи з боку Европи і туранські народи з боку Азії, а також у тому, що в обох цих цілком протилежних напрямках залишаються ще не завойованими як слов’янські, так і туранські народи. Отже, кожному з них треба представитися братом, що простягає руку.
Але де саме у цій імперії пролягає лінія поділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відділяє европейську цивілізацію від азіатської цивілізації?..
З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і управляє нею?
Одне слово, ким є московити — слов’янами чи туранцями?
Петербурзький уряд, зацікавлений у тому, щоби московитів вважали слов’янами, проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, бо наука є могутньою політичною зброєю у його руках. Европейські вчені розділилися; деякі з них, одурені вмілим накопиченням історичної брехні, схиляються до ідеї слов’янізму московитів; інші ж, навпаки, вважають, що московити є татарами як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоча й розмовляють однією із слов’янських мов, якою є російська.
Політичні наслідки цієї наукової полеміки є важливими — якщо московити не є навіть слов’янами, і якщо їх цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов’ян, ними заво-йованих, то вони втрачають усяке право на своє володіння, позаяк ті протестують проти поневолення.
Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, що наука гарячково шукає розв’язку. І тільки уважне вивчення історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, зможе його дати, тому що тільки воно дасть змогу чітко розмежувати їх. Проте, ось уже десять років, як це вивчення повністю занехаяно і навіть ще сьогодні викладання історії у державних закладах не використовує прекрасних досліджень видатних учених, які привідкрили в історичній науці цілий новий горизонт.
Таким чином, мета цього клопотання — просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії у закладах середньої класичної освіти основних моментів із історії народів, що розмовляють слов’янськими мовами, й найбільш характерних для кожного з них.
IТаке доповнення мало б величезне значення, тому що це змусило б університет відмовитися, через ліцеї, від свого панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об’єднання під родовим іменем Руси (Russes) багатьох народів, які складають Російську імперію, абсолютно так само, як нещодавно він відмовився, завдячуючи нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов’янських мов та літератур у Коледж де Франс (3).
Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом численність народів, що розмовляють слов’янськими мовами (4); так само сьогодні ми спробуємо переконати Сенат у необхідності перераховувати ці народи і відділяти їх один від одного у процесі викладання історії. Вчора була визнана численність цих народів, настав час приступити до їх переліку.
Тому що безпідставне об’єднання у так званій спільності багатьох народів, що розмовляють слов’янським мовами, прямо на руку пансла-візму, який є нічим іншим, як цим же штучним об’єднанням.
Воно, зрештою, відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як уні-верситетська освіта змішує два по суті різні народи з явно протилежними культурами й історичними традиціями.
Цими двома народами є моско-вити й рутенці, змішані у загальній назві “руси” (Russes).
Живучи між Московією та, власне кажучи, Польщею, рутенці (5), до яких одних раніше відносилися назви “руси” (Russes) і “русини” (Russiens), були поневолені у минулому столітті московитами, і народ завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через це слова “руси” (Russes) і “московіти” видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.
Ця навмисна плутанина дала змогу московитам поглинути навіть саму історію рутенців, немовби пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.
Казимір ДЕЛЯМАР
(Далі буде)

ОСНОВИ СВЯТА РІЗДВА-КОЛЯДИ

Протягом минулого тисячоліття на теренах України впроваджувалися і культивувалися неукраїнські, неслов’янські і взагалі, неевропейські вірування. Відповідно і мешканці українських теренів з плином часу губили свою духовну спадщину. У освітніх закладах нашої країни в минулому (XX) столітті можна було майже в деталях дізнатися про культи абориґенів Австралії, американських індійців, релігії африканських племен, вірування індусів, китайців, японців. Всіх їх трактували і до сьогодні трактують, як автентичні традиції, як вираз духовної культури народів тих чи інших частин світу.
Стосовно ж розвинених дохристиянських язичних вірувань давніх мешканців терену України, як і певною мірою і дохристиянських вірувань високих цивілізацій Греції і Риму, вважається, що вони зникли практично повністю. Вивченням їх, за виключенням небагатьох вчених-археологів та етнологів, ніхто не займається, бо офіційно, під впливом привнесених в Европу немісцевих релігій, як, наприклад, християнство, вважається, що дохристиянські вірування місцевих мешканців були примітивні, нецивілізовані. Відповідно і вивчати там нічого, а тим більше — спадкувати.
Чи воно дійсно так?
Як засвідчують окремі дослідження европейських вчених (Н.Пеніка, П.Джонсона), російських (Б.Рибакова, О.Асова), українських (Ю.Шилова, Г.Лозко, В.Скуратівського, а попередньо — в кінці XIX на початку XX століття — І.Франка, Л.Українки, М.Грушевського), слов’яни і давні українці мали розвинену гуманну дохристиянську віру, яку неправомірно перші християни стали називати “язичницькою”, “поганською”, тобто сільською, нецивілізованою. Лише на початку XX ст. в Західній Европі термін “язичник” став синонімом слова “класичний”, хоча проповідники жидівсько-юдейських релігій, його вживають і у наші дні з презирливим, зневажливим значенням.
В останні роки багато европейських народів (шотландці, фінни, французи і ін.) у пошуках істинної віри все більше стали звертатися до власної давньої традиції.
Варто відзначити, що неоязичництво у країнах Західної Європи не сліпо повертається до давніх християнських вірувань, а творчо, з використанням досягнень науки, розглядає Землю і всі матеріальні речі, як втілення Божого початку, що персоніфікується в образі Великої Богині і Бога — чоловічого природного принципу. Тобто, дохристиянські вірування поєдналися з сучасним баченням світу, виробивши власні етнічні вірування новітнього часу.
Розширення кругозору людини XIX і XX століть, досягнення як точних, так і гуманітарних наук показали абсурдність основних положень християнства, підтвердили сміливі думки великих українських мислителів XIX- початку XX ст.. (Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка, М.Грушевського) про штучне створення християнських віровчень, про їх абсурдність і шкідливість для творчого, проґресивного розвитку людства у цілому, і українського народу, зокрема.
Показовим прикладом променя світла в питанням недостовірності християнізму можуть служити думки, висловлені І.Франком у праці “Створення світу”, яку великий мислитель написав у 1904 році і спробував опублікувати у 1905 році.
І що з того вийшло? Та майже нічого. Надрукувати погодився якийсь “Н.Г.Г.” тиражем у кілька сот примірників.
Про подальшу долю книги писав один з українських патріотів діаспори Ол.Сушко у 1918 році: “Поява книжечки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушення. Серед попів закипіло, як в гнізді шершнів, а старші наші “інтеліґенти” вважали за потрібне заховати “страшну” книжечку не допустити її до рук гімназійної молоді. Вкінці ж попи упали на “спасенну” гадку збутися ся “ворога” одним махом: — “тихесенько, без гомону” вони викупили все невеличке число надрукованих примірників й спалили їх...”.
Чи не нагадують нам тактичні і практичні кроки ворогів правди на Буковині у наш час (події дворічного часу) з буковинською ґазетою “Час”, яку, подібно праці І.Франка, викуповували цілим тиражем з кіосків і знищували, забороняли друкарням її друкувати і ін? Але правда непереможна, її знищити неможливо.
У наступному лише поза Україною двічі (у 1918 та 1969 рр.) праця “Сотворення світу” публікувалась дуже мізерним тиражем. Не узгоджувались думки І.Франка з цієї праці ні з християнською, ні з комуністичною ідеологією.
Лише 2001 року у нас, на Буковині, за сприяння українки-патріотки з української діаспори США П.Волинець, ця книга опублікована тиражем у 2 тисячі примірників, посіла своє місце в укра-їнських бібліотеках та приватних книгозібраннях. Як мені вдалося спостерігати, велике зацікавлення викликала ця книга і у буковинського студентства. Більша частина тиражу цієї книги І.Франка придбана студентами за кілька тижнів.

Не заглиблюючись далі у питання штучного нав’язування християнства на український народ (це тема окремої розмови) зупинимось на питаннях коренів дохристиянського свята Різдва-Коляди.

Наші далекі предки були в тісному зв’язку з природою і вірили, що все в природі народжується, живе й умирає, а вся органічна і неорганічна природа думає, розмовляє як між собою, так і з вищими неприродними силами. Разом з тим, вони були впевнені, що ці сили можуть бути прихильні до людини або неприхильні. Вони вірили, що їх можна умовити, примусити діяти на добро людині. А досягти позитивного результату можна магічними діями та словом.

У давні часи наші предки вірили у НЕБО, як у найвищу й найсвятішу силу. Якраз на НЕБІ знаходиться життєдайне Сонце, яке вважали дитиною неба — Сварожичем. Тут же розміщений місяць і зорі. З НЕБА приходить цілющий дощ і вогонь-тепло від блискавки, яка запалювала дерева, кущі, траву.

Сонце було у них найбільш пошанованим, оскільки з ним було зв’язане все життя людини від народження до смерті, та й вся природа залежала від Сонця. Другою за важливістю для людини була вода, без якої ні людина, ні природа, взагалі, не може обійтися.

Тому цілком пояснюваним є те, що майже усі свята і обряди на теренах України пов’язані з рухом сонця на весну, літо, осінь, зиму — із збільшенням чи зменшенням тепла, зміною тривалості дня і ночі.

Вчені ще у позаминулому столітті (тобто, у XIX) висловлювались, і досить переконливо, про те, що Різдво в українців має власну основу, власні провідні ідеї, власну ідеологію. Навіть такий відомий український вчений, як М.Грушевський, який був прихильником впливу на український святковий календар греко-римського календаря в кінці кінців дійшов висновку про власну основу святкового календаря в українців і про власну ідеологію свята Різдва-Коляди.

В українців, власне, свята пов’язані з Різдвом, починаються від 8 листопада, що не прослідковувалась в давнину ні у греків, ні у римлян, ні деінде.
Щодо свята, яке сьогодні святкуємо ми, то в днях від 21-го до 24-го грудня наші предки звернули увагу, що відбувається сонцестояння. Це пора року, коли сонце переходить лінію дванадцятого сузір’я на небі і вступає в перше сузір’я Зодіаку — Сварога. Це є ознакою, що наша земля перейшла через найвищу точку темряви і повернулася і орбіту світла, тобто, в духовному розумінні, сили життя (Білобога) перемогли злі сили темряви-нежиття (Чорнобога).
За віруваннями наших предків, у найдовшу зимову ніч народжується нове Сонце — Дажбог. А пологи матері Коляди відбуваються на землі, в Дніпрових сагах.
Коляда, таким чином, є стародавнє Різдво Всесвіту, на землях України було святом Зодіаку — перемоги світла над темрявою.
Поява на небі зірки-Вістунки сповіщає, що Сонце вступає в головне сузір’я. Це коли Коляда-Різдво Світла Дажбожого, коли вся родина засідає до столу на Свят-Вечір.
Звідки походять назви “Коляда” та “Різдво”?
Слово “Різдво” пов’язують з культом сонця у давніх українців.
Різдво Сонця зимового сонцестояння, Різдво немовляти Сонця, коли ніч починає зменшуватися, а “Божа днина” рости. Світло перемагає темряву — це був перший передвісник весни.
Сідаючи до Святої Вечері 24 грудня, спостерігаючи за Зорею-Вістункою, якраз у цей час Сонце у своєму видимому русі входить у сузір’я Стрільця (Перуна), і 25 грудня зароджується нове Сонце (немовля).
Першого січня Сонце минає середину сузір’я, коли зароджується Місяць — Чильчик-Васильчик, а 6 січня зароджується Дана-Вода, і Сонце виходить з сузір’я Стрільця (Пуруна).
Вїдповідно, святкують і ці дні — Дні Меланки і Водохреща.
Вважається, що в сузір’ї Стрільця (Перуна) знаходиться центр Всесвіту. Відповідно, свято Різдва не є лише святом Різдва Сонця, Місяця й Води, а й Різдва Всесвіту. За давніми уявами українців “вогонь і вода — дві стихії, з яких утворився світ”.
Існують думки, що слово “Різдво” раніше називали “Род-з-дво”. Тобто, перша частина від дієслова “родити”, а друга — числівник “два” — два головних складники Всесвіту — вогонь і вода.
В нашому теперішньому християнському звичаї святкується Різдво Христа. Проте, обрядовість свята, його атрибутика значною мірою пов’язана з давніми дохристиянськими обрядами культу Сонця.
Щодо слова “Коляда”, то його вчені пояснюють по-різному.
Найбільш арґументованою є думка, що “Коляда” знаменує коло Сонця — Сонце починає нове коло — “КОЛО ДАЄ”.
Є й інша точка зору, що слово “Коляда” запозичене від римлян, де від 24 грудня до 6 січня святкували свято веселих сатурналій — календи. Але, на мою думку, все ж таки більш вірогідною є перша точка зору, оскільки зв’язки Риму і українських теренів для такого взаємовпливу не були достатньо тісними, щоб упевнено говорити про ці запозичення назв і обрядовій.
Джерело


ВІСНИК 
СУСПІЛЬСТВО ГЕОГРАФІЯ
П'ятої серії.Том XVII.


ЗУСТРІЧ 5 лютого 1869.
185Праці ТоваристваВиписки з протоколу НАРАД
Під редакцією Річарда CORTAMBERT,
Помічник держсекретаря.
від 5 лютого 1869.
Голова: Пан d'Antoine Abbadie


Par suite, M. Casimir Delamarre présente un exemplaire d'une
pétition qu'il adresse au Sénat de l'empire pour demander une
réforme dans l'enseignement de l'histoire des peuples parlant les
langues slaves. Sous le titre : Un peuple européen oublié devant
l'histoire, cette pétition relève certaines lacunes du programme
officiel de l'enseignement de l'histoire dans les lycées, qui, sous
le nom commun de Russes, confond les Moskovites et les Ru-
thènes. Le travail de M. Delamarre est la suite et la conséquence de
celui qu'il a présenté l'année dernière, et qui avait pour titre :
Un pluriel pour un singulier, et le panslavisme est détruit dans
son principe.

(В результаті, пан Казимир Delamarre надає копію клопотання, що спрямований у Сенат Імперії про запит реформи у викладанні історії народів, що говорять слов'янськими мовами. Під назвою: європейські народи забуті історією, це клопотання ідентифікує деякі прогалини в програмі офіційного викладання історії в середній школі, яка підзагальна назва бентежить росіян москвичів і Ru-thènes. Робота г Delamarre є продовженням і наслідком праці, що він представив в минулому році, яка отримала назву: Множинне однині, і слов'янство руйнується принцип.)


CASIMIR DELAMARRE. — Un peuple européen de quinze millions d'habitants, 
oublié devant l'histoire. Pétition au Sénat de l'empire demandant une
réforme dans l'enseignement de l'histoire. Paris, 1869. 1 broch. in-8°.

(CASIMIR Delamarre. - Європейський  п'ятнадцяти мільйоніний народ забутий історією. Петиція в Сенат запитує імперії реформу у викладанні історії. Париж, 1869. 1 Брох. 8vo.)
Джерело

"...Le sénateur Casimir Delamarre adressa au Sénat une pétition réclamant une réforme de l'enseignement de l'histoire, pétition qui fut publiée sous forme de brochure, intitulée Un peuple de quinze millions oublié devant l'histoire (1869).

Adolphe d'Avril, publiciste et diplomate, un des fondateurs de l'Alliance Française, s'intéressa lui aussi à l'Ukraine. En 1876, dans son Voyage sentimental dans les pays slaves, il expliquait à ses compatriotes que « les Ruthènes [Ukrainiens] sont peu connus en Europe, car les Russes et les Polonais nous les ont cachés (...). Ils sont considérés comme une communauté à part, le peuple le plus poétique, le plus musical et le plus artiste des peuples slaves. ..." (про це далі буде:)


Джерело:ASSEMBLÉE NATIONALE

Немає коментарів:

Дописати коментар