Радянське кріпатцтво, або селяни без імені та честі

В цьому пості ми піднімемо важливу, на мою думку тему про селян, і який статус вони мали в Радянському Союзі.

Читайте ще:

*Письмо Председателя СНК СССР В.Я.Чубаря В.М.Молотову и И.В.Сталину о ситуации с посевной кампанией на Украине. 10 июня 1932 г.

*Уроки менеджменту по Сталінскі або як зробити світову революцію

*Про різницю між голодом в Росії і Голодомором в Україні

*Невеличкий Лікбез.Слово Геноцид і на скільки велике значення це слово має для українців

*Гарет Джонс - той хто казав правду

В Радянському Союзі внутрішні паспорти було введено 1927 року. Їх видавали органи НКВС на окремий строк на основі трудової книжки або свідоцтва про народження і тільки міським жителям. Селянам-колгоспникам паспорти не видавали. Паспорт став єдиним посвідченням особи громадянина СРСР. Інші документи (навіть комсомольські, партійні та військові квитки) до уваги не бралися. З 1937 року у паспорти вклеювалося фото власника. Тільки 1969 року Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення процедури отримання паспортів колгоспниками. Але повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після введення паспортів – 1974 року, коли вийшла постанова про обмін внутрішніх паспортів громадян СРСР.
Джерело

Влітку 1967 року в результаті жорсткої боротьби за владу в Політбюро ЦК КПРС було ліквідовано клан на чолі з секретарем ЦК КПРС Олександром Шелєпіним і головою КДБ Володимиром Семичастним. Розгром „залізного Шурика” дав змогу генеральному секретареві Леоніду Брежнєву безпосередньо зайнятися справами в країні. Виявилося, що селяни не мають елементарних паспортів, тобто де-юре є кріпаками - не можуть навіть виїхати більш-менш надовго за межі свого населеного пункту.
На той час селяни складали половину населення СРСР. З жовтня 1952 р. ВКП(Б) стала називатися КПРС. Сільські гострослови відразу запропонували свій варіант партійної назви – кріпосне право Радянського Союзу. Цим підкреслювалося становище радянського народу, який став кріпаком ще за 20 років перед цим з’їздом.
З початком колективізації клас дрібних сільськогосподарських виробників було проголошено поза законом. Заповідана Леніним боротьба з дрібнобуржуазною стихією досягла апогею на початку 30-х. Нобелівський лауреат Солженіцин назвав 1929 рік роком “перелому хребта нації”. Якщо у 20-ті роки ще можна було виїхати з країни, то після проголошення курсу СРСР на індустріалізацію кордон закрили, щоб не допустити масової втечі з радянського “раю”.

Селяни втікають у міста

З 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля – система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. На Північ потяглися ешелони з мільйонами в’язнів.
Селяни почали масово втікати до міст або взагалі подалі від рідних країв. Візьмемо за приклад Донеччину. У порівнянні з 1926 р. населення області у 1939 р. зросло аж у чотири рази! (1926 рік - 923 тис. жителів, 1939 р.- 3 млн. 629 тис. 673 жителів). Це було викликано не стільки зростанням промисловості, скільки масовою втечею до міста селян з Приазов’я і з інших місць України й Росії. Під час Голодомору цей процес став масовим.

Запровадження паспортів: шлагбаум на шляху до Києва

Щоб проконтролювати міграцію до міст і підприємств, постановою Раднаркому СРСР були встановлені трудові книжки – трудовий паспорт кожного працюючого громадянина СРСР, до якого вносили дані про робітника, його трудовий стаж і підприємства, на яких він працював (1930 р.). Наступний крок: 27 грудня 1932 р. постановою Раднаркому СРСР були встановлені внутрішні паспорти (до того були тільки закордонні). Паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження) - і тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах.
Єдиним посвідченням особи громадянина СРСР став паспорт, інші документи з фото й особистими даними (навіть членські квитки ВЛКСМ або ВКП(б), військові квитки) до уваги не бралися. Крім того, було встановлено прописку, тобто право громадян проживати на конкретній житловій площі. З 1937 р. у паспорти вклеювали фото
Навколо Москви й Ленінграда встановили 50-кілометрову зону, у межах якої заборонялося проживати “социально-опасным элементам” – політичним засланцям, колишнім в’язням. Якщо людина не могла довести свою особу міліції (звісно, треба було показати паспорт), її затримували. Якщо паспорт так і не знайшовся, людину висилали за межі зони.
Таку ж зону (лише 30-ти кілометрову) було встановлено навколо Харкова – тодішньої столиці УСРР. У 1934 р., коли столицю перенесли до Києва, зону теж перенесли на береги Дніпра.

Зелену книжечку» можна було купити за хабар

Таким чином, у СРСР на початку 30-х років було встановлено дивовижний режим, який поєднував у собі справжній рабовласницький (у концтаборах), кріпацький (у селах) і капіталістичний (у містах) устрій. Безпаспортним селянам шлях до міст було закрито. В разі потреби (наприклад, для навчання) паспорти селянам видавали райвідділи НКВС за довідками від голів колгоспу і сільради.
Жителі сіл були безпаспортними (фактично кріпаками) аж до І з’їзду колгоспників (літо 1969 р.), коли Рада Міністрів СРСР пішла на полегшення життя селян і скасувала громіздку бюрократичну процедуру отримання паспорта колгоспниками. Тобто повна паспортизація населення фактично розпочалася аж через 42 роки після запровадження паспортів. Оспіваний культовим поетом Маяковським радянський паспорт був у “найдемократичнішій країні світу” привілеєм не для всіх.
Але за хабар можна було отримати від голови колгоспу і голови сільради відповідну довідку, на основі якої райвідділ НКВС видавав потрібну зелену книжечку (до 1974 р. обкладинки паспортів були зеленого кольору). Часто паспортні відділи у районах за грошовий або продуктовий “подарунок” видавали паспорти без довідок. Особливо це було поширено після війни, коли до сіл повернулися хлопці, які на фронті з темних селюків стали офіцерами й кавалерами бойових нагород, а також попривозили з Європи трофеї. Саме за трофейні речі вони купували паспорти й осідали в містах. Факти корупції в органах НКВС переслідували, але її масштаб не зменшувався.

Нелегал Хрущов

Ненормальність ситуації з паспортами на селі відчувала вся верхівка СРСР, проте щось змінювати на краще не наважувалася. Після смерті Сталіна вересневий (1953 року) пленум ЦК КПРС покращив становище селян, зменшивши численні податки, проте паспортів селяни так не отримали. Пояснення просте: Хрущов убачав у «покріпаченні селян» запоруку існування сільського господарства СРСР. Він побоювався, що в разі запровадження паспортів села стануть пустками. До речі, ще за царату сам Хрущов приїхав на заробітки з рідної Калинівки на Курщині до Рутченкового (нині територія Донецька). А реорганізація сільського господарства, затіяна радянським лідером, вимагала значної кількості працьовитих рук на місцях.

Брак законодавчого регулювання паспортної системи ще більше стимулював хабарництво. За відносної лібералізації режиму деякі факти зловживань і хабарництва у паспортній системі СРСР потроху просочувалися в пресу.
Коли до влади в Кремлі прийшов Брежнєв, голова Ради Міністрів СРСР Косигін почав реформувати дію паспортної системи на селі. Він з самого початку правління Брежнєва виступав за скасування паспортної дискримінації, вважаючи, що економічні важелі у сільському господарстві будуть дієвіші.

50 років без паспорта

Брежнєв був не проти, але Леоніда Ілліча відволікала внутрішня боротьба в Політбюро з секретарем ЦК Шелєпіним і головою КДБ Семичастним. Щойно 1967 року цей „дуумвірат” було скинуто І з’їзд радянських колгоспників виступив за впровадження серед селян паспортів громадянина СРСР. Загалом же 52 роки існування комуністичної влади спочатку більшість, потім половина населення СРСР де-юре не були громадянами СРСР. Повністю ліквідувала кріпацтво Радянського Союзу постанова РМ СРСР 1974 року про запровадження паспортів нового зразка, реалізована впродовж 1975-1980 років. З цими паспортами (вже червоного, а не зеленого кольорів) громадяни Союзу і зустріли його розпад.
Джерело

Звернення УПА «Колгоспники!» Вінниця, 1949»р.

Всесоюзний перепис населення 1926 рік

...Перед війною 66% населення України проживало в селі. Яким був статус цих людей? Паспортів вони не мали. Без дозволу сільради не мали права покинути село навіть на кілька днів. Їх не селили в готелі, де був потрібний паспорт, з тої ж причини їм не продавали квитки на деякі види транспорту. Їм не платили за роботу в колгоспі. Правда, інколи в кінці року давали по півкілограма зерна на один відпрацьований в колгоспі день. Не працювати в колгоспі було неможливо. На відміну від панщини, де на пана працювали лише кілька днів на тиждень (2—3 дні, рідко більше), робочий тиждень у колгоспі міг тривати сім днів. Колгоспникам не платили пенсії, та й саме поняття пенсійного віку до колгоспників не застосовували. Людина мусила працювати аж доти, доки трималася на ногах.

Поняття лікарняного листа щодо колгоспників не існувало. Вагітність жінок ніяк не брали до уваги, за кілька днів після пологів жінка вже мусила знову ставати до важкої фізичної роботи. Мати мого батька, поховавши більшість своїх дітей, переживши три штучні голоди і розкуркулення, змогла прожити лише 59 років. Останні роки свого життя вона важко хворіла. Це ніхто не хотів брати до уваги. Бабуся Ликера, світла їй пам’ять, була змушена віддати в колгосп замість себе свою єдину ще неповнолітню доньку, не давши їй закінчити навіть п’ятий клас. Про медичне обслуговування годі було й мріяти. Люди могли виживати лише за рахунок присадибного господарства. Його площу влада постійно обмежувала. Відрізану від присадибних ділянок землю колгоспи ніяк не використовували, і вона перетворювалася на пустку. Фруктові дерева обкладали податками, і люди змушені були їх вирубувати. Село жило у суцільних злиднях. Грошей у людей практично не було. Щоб трохи заробити, треба було крадькома пішки сходити з кількома десятками яєць кілометрів за десять або й більше до райцентру і продати їх на базарі. За найменший непослух людей нещадно карали. ЧК, НКВС, МДБ підтримували у селян постійний, майже тваринний, жах за свою долю. Люди, яких забирали з села в районне відділення цих каральних органів, вже ніколи не поверталися. Виселення людей стало звичним ділом.

За жменьку колгоспного зерна в кишені можна було отримати кілька років таборів (відомий закон про три колоски). Не питаючи згоди, дорослих людей і навіть дітей могли відправити куди завгодно. Моєму майбутньому тестю 1941 року виповнилося 17 років. Його разом з іншими однолітками, не питаючи згоди, відправили працювати на шахти Кузбасу. 1944 року такого ж віку дівчат, не питаючи, відправили працювати на шахти Донбасу. Моя майбутня теща лише дивом уникла такої долі. Щороку село платило державі данину кров’ю, віддаючи частину свого, переважно чоловічого, населення в ненажерливу пащу ГУЛАГу. До того ж селян відверто зневажали на всіх рівнях радянського суспільства. Все це свідчило не просто про кріпацький стан села, а про його рабське становище. Тисячоліття наш народ не знав такого ганебного явища, як канібалізм, а в тридцяті роки ХХ століття в центрі Європи, в Україні воно набуло широкого розмаху. Чужоземне рабство Україні не загрожувало, воно вже в ній існувало у найгіршій азіатській формі. Влада грабувала і вбивала цих людей у будь-який можливий спосіб. До речі, як з’ясувалося, це був її основний ресурс, який вона намагалася чомусь якомога швидше по-хижацьки вичерпати. Щойно це сталося — Радянський Союз розвалився...
Джерело