четвер, 18 квітня 2013 р.

Велесова книга - велика пам'ятка і великий міф

Одним з міфів, довкола української історії, є визнання автентичності так званої "В(е)лесової книги", яку дехто вважає давньоукраїнською писемною пам’яткою V – ІХ ст. н.е., що виконана на дерев’яних (дубових) дощечках, з яких до сьогодні не збереглося жодної. Існує лише російськомовний "переклад" книги й одна фотокопія дощечки з десятьма рядками тексту, на базі чого в Україні була видана ціла груба книга: «Велесова книга: Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. І тис. до нової доби – І тис. нової доби». (К., 7502 (1994). – 316 с.). Але розглянемо питання по порядку.
Чи існують реальні підстави припускати, що протоукраїнці V-ІХ ст. мали свою писемність і створили нею власні книги, однією з яких могла бути "В(е)лесова книга"?




Ось що пишуть про книгу наші сусіди: (Велесова книга – замечательный древнерусский письменный памятник, составленный новгородскими волхвами девятого века, в основном посвященная богу богатства и мудрости древних славян Велесу.
 Книга увеличивает возраст русской истории и культуры по крайней мере ещё на полтора-два тысячелетия.)

Існують, і їх декілька. По-перше, в історичних джерелах прямо чи посередньо згадується використання в цей час «русами» письма, з яким, зокрема, 860 р. у Корсуні (Херсонесі) зіткнувся Костянтин, - тобто за три роки до того, як разом із Мефодієм він створив автохтонну старослов’янську графіку. У зв’язку з цим в основі книги могло лежати якесь спотворене дописемне джерело або його копія. По-друге, зміст "В(е)лесової книги" подає такі дух і світогляд давньої доби, які могли бути характерними для протоукраїнців ІІ пол. І тис. н.е., зокрема язичницьке світосприйняття й вірування слов’янських племен тощо. Саме ця, достатньо художньо відтворена в "пам’ятці" образна система й духовна енергетика дохристиянської доби дала підстави деяким літературознавцям (див., наприклад, присвячені цьому книги Г.Клочека, Б.Яценка) говорити про її достовірність. По-третє, наявність поодиноких мовних рис, які могли б належати дохристиянському літопису: окремі специфічні літери, які відсутні в кирилиці й глаголиці, притаманні протоукраїнським діалектам деякі звуки, наприклад, дифтонги (Дифтонг (гр. «двоголосний») – сполука з двох голосних звуків одного складу), архаїчні форми аориста (Аорист (гр. «невизначений») - глагольна форма, що виражає одночасно і минулий час і доконаний вигляд) та імперфекта (Імперфект (лат. «незавершений») - глагольна форма, що виражає одночасно минулий час і недоконаний (або подовжений) вигляд). У зв’язку з цим той хронологічний ланцюжок, який частково відновлюють вірні дослідники історії "В(е)лесової книги" виглядає правдоподібним, хоч і важко доказовим.

Вищевикладене, - звичайно, не всі аргументи, більшість з яких суто гіпотетичні, що використовуюся прихильниками автентичності "В(е)лесової книги". Але вони бувають часом аргументами лише для літературознавців та культурологів. Що ж до мовознавців, то для них у будь-якому разі значно переважають конкретні факти, які не залишають щонайменших сумнівів стосовно фальсифікаційної природи цієї "пам’ятки". Такі факти виявляються насамперед у лінгвістичній площині, бо автентичність будь-якого тексту матеріально можна встановити за його формальними й змістовими ознаками, які повинні узгоджуватися з мовним та історичним станом суспільства відповідної доби.

До основних контраргументів належать:

1. Відсутність бодай однієї дощечки "оригіналу", достовірність якої можна було б перевірити методами сучасної науки, або історичної згадки про неї, а також сумніви щодо наявності створеного на власній основі систематизованого письма як засобу ділового листування й написання творів язичницької літератури, бо в дописемні часи східні слов’яни використовували пристосоване для ділових потреб грецьке письмо.

2. Зміст так званої "В(е)лесової книги" часто суперечить реальності історичних подій, письмовим фіксаціям, сучасним теоріям щодо етномовного розвитку слов’ян. По-перше, анонімний автор цього твору вважав, що слов’яни прийшли на давньоруські землі з Індії, що не підтверджується жодною з найпоширеніших у славістиці теорій їхньої прабатьківщини: середньонаддніпрянській, вісло-одерській, дунайській, карпатській, надчорноморській, задніпровській (деснянській), балтійській. Середньоазійська теорія походження праслов’ян та індоєвропейців була популярна лише в першій половині ХІХ ст., коли після відкриття санскриту ця найперша з-поміж індоєвропейських писемна літературна мова стародавніх індійців тимчасово вважалася спільною індоєвропейською прамовою. По-друге, шлях слов’ян на Наддніпрянщину пролягав з Росії ("од Росіе"), хоча топонім Росія вперше фіксується в писемних пам’ятках з ХІV ст. і є похідним від давнішого Русь. По-третє, по дорозі з Росії слов’яни побудували кілька міст і лише згодом їхній ватажок Кий заснував місто з назвою «Індікиїв», - але ця назва за відомий час існування Києва ніким і ніколи не згадується. По-четверте, з Індії слов’яни прийшли язичниками, основу яких становили руські племена, навколо яких повинна відтворитися колишня єдність, а для цього необхідно "славянским ручьям слиться в Русском море". Вони були готові до прийняття християнства, справжньою вірою якого є православ’я, а західні слов’яни сповідують хибну віру, себто католицьку. Але, зазначимо, розкол християнства відбудеться лише у 1054 р., тобто десь через півтисячі років "після" написання "пам’ятки". Це означає, що «Книга» є текстом лише зовні язичницьким, а у своєму підгрунті – палко православним, а отже, - явно не таким давнім. Залишимо поки без аналізу окрему проблему походження назви «Русь», яка не є очевидно слов’янською.

3. Найвразливішим місцем цієї "дохристиянської" книги є вражаюча суперечність її тексту тому мовному станові, який був притаманний протоукраїнцям і загалом східнослов’янським племенам ІІ пол. І тис. н.е. Це стосується різних мовних рівнів, але найбільше виявляється на лексико-семантичному та структурно-фонетичному, що докладно дослідив у спеціальній статті про походження т.зв. "В(е)лесової книги" один з провідних представників українського порівняльно-історичного мовознавства Орест Ткаченко. Найперше, що впадає в очі будь-якому мовознавцеві, це величезна кількість як для протоукраїнського язичницького тексту церковнослов’янських елементів, які являють собою адаптовані давньоруським середовищем старослов’янізми, що сформувалися на базі солунсько-македонського діалекту давньоболгарської мови. За підрахунками О.Ткаченка, таких одиниць налічується 439. Уже на самому початку "оригіналу" вжита форма "Влесова" з неповноголоссям в основі, яке притаманне південно- і західнослов’янським мовам. Та й сама назва відповідного слов’янського божества подається в книзі як Влес, а характерні для східнослов’янського мовного середовища Велес і Велесова дали пізніші інтерпретатори "пам’ятки". Цей список продовжують збережені в усіх варіантах структури на зразок злато, градіе, времены, млека. Властиві старослов’янізмам звуки й звукосполуки представлені у формах врщате, вржда, на полноще та багатьох інших. Частину таких одиниць становлять псевдостарослов’янізми, тобто форми, штучно утворені за подібністю до церковнослов’янських: наприклад, жденоуть замість женоуть, іакожде замість іакоже. Відомо, що старослов’янська писемність з її південнослов’янськими ознаками поширилася в Київській Русі в Х-ХІ ст. у зв’язку з прийняттям християнства, де функціонувала у формі церковнослов’янської мови, тому масове закріплення відповідних форм у "руській дохристиянській" книзі було нереальним.

Продовжує список лексичних і формальних алогізмів у тексті так званої "В(е)лесової книги" значна кількість слів і морфем (Морфема — найменша мовна одиниця, що має значення. Поділ морфем на частини призводить лише до виділення незнгачимих елементів – фонем), які належать окремим слов’янським мовам, що розвинулися в християнський період. Із сербської мови тут представлені сунъце, Црнобъзе, дажд, в яких відбиті притаманні лише їй і хорватській мові фонетичні явища: розвиток на місці псл. –ъl- голосного –у-, на місці псл. –c- – серб і хорв. –ц-, на місці –ъ- голосного повного творення –а-; з польської хлуд "холод", ренці "руки", злоті "золоті", длуга "довга", слонце "сонце" (дивно, що сонце позначено формами з двох мов, жодна з яких не відповідає східнослов’янським фонетичним законам); із чеської вейце "яйце", пшимо "прямо", слзы "сльози", мълоуві "говорить, мовить" та ін.; з російської должен "повинен", ісчезніе "зник(ла)", работаті "робити, працювати" та ін.; з української велыка "велика", вирны "вірний", Білебог "Білобог" (не зрозуміло, чому Чорнобог названий по-сербськи або по-хорватськи, а Білобог - по-українськи); з білоруської да ядуць "нехай їдять", до Ра ріаце "до Ра ріки" та ін. Окремі слова за своїми ознаками можуть належати одночасно двом або кільком сучасним слов’янським мовам (наприклад, крв "кров" у словацькій, сербській і хорватській) або були створені як гібридні з морфем різних мов (наприклад, польсько-болгарське дежде, білорусько-церковнослов’янське пріхозящ, східнослов’янсько-чеське чіузема та ін.).

4. Не можнга оминути таку річ, як сумнівна репутація тих осіб, які могли бути або були причетними до «знайдення» так званої "В(е)лесової книги". Це стосується О.І.Сулакадзева, котрий був відомим збирачем старовини і водночас умілим фальсифікатором архаїчних речей, і останнього зберігача "пам’ятки" Ю.П.Миролюбова, погляди якого на історичні події та роль у них Росії надто повно збігаються з відбитими в оприлюдненому ним тексті "дохристиянського рукопису".

З огляду на наведені факти, особливо на масовість протиприродних для тексту "пам’ятки" форм, О.Ткаченко назвав її "своєрідним панслов’янським суржиком", зробивши переконливий загальний висновок:

"Отже, і з самої мови, а достоту мішанини мов, у "В(е)лесовій книзі" і безпосередньо з її змісту випливає, що принаймні в основній масі у теперішньому вигляді цей твір великодержавницько-російський, євразійський, християнсько-православний, основною ідеєю якого є створення всеслов’янської, православно-християнської імперії під проводом росіян, і цю ідею, щоб вона була лише стравною і водночас набула характеру священного заповіту славетних слов’янських предків, завуальовано "під старовину" за допомогою своєї "всеслов’янської" мови. І треба бути гранично наївним або занадто засліпленим жаданням бачити в бажаному дійсне, щоб у цьому злегка замаскованому політичному памфлеті державника-шовініста бачити "скрижалі буття українського народу", бо найімовірніше – це "скрижалі небуття" (державного і, напевне, й національного) українського й інших слов’янських народів, за винятком російського" (Зазнач. праця. – С. 50-51).

Такого погляду дотримуються практично всі вітчизняні й зарубіжні мовознавці та переважна більшість представників інших галузей науки. Досить відзначити, що в працях таких відомих істориків української мови, як С.П.Бевзенко, В.В.Німчук, М.А.Жовтобрюх, М.М.Пещак, Г.П.Півторак, І.А.Панькевич, О.Горбач, Ю.Шевельов, О.Й.Пріцак та ін., останні з яких працювали в ідеологічно не заангажованій діаспорі, навіть згадок немає про "В(е)лесову книгу" або натяків на її автентичність, як немає їх в "Енциклопедії українознавства" чи в найавторитетнішому лінгвістичному виданні "Українська мова: енциклопедія", де докладно аналізуються "Слово о полку Ігоревім", "Повість временних літ" та інші пам’ятки української мови. Тому викликає великий подив той факт, що в шкільній програмі ця "антинаукова й анахронічна щодо приписуваної текстові "Книги" давнини мовна суміш" (Ткаченка О... С. 49) вивчається як "дохристиянська писемна пам’ятка", а не продукт сучасної міфотворчості, який компрометує науку й духовно розколює націю. Через виявлену некомпетентність і поступливість перед спокусливими легендами відповідних працівників МОН України, а також політизацію питання етно- і глотогенезу українців виникла серйозна психологічна та ідеологічна проблема для національної консолідації, бо науковці протиставляються міфотворцям як "непатріотичні консерватори" "справжнім патріотам".

Офіційна увага й підігрівання подібних національних міфів свідчить про хворобу росту українського суспільства, на яку цивілізовані європейські країни вже перехворіли, бо позбулися комплексу меншовартості або, навпаки, імперських зазіхань. Так, у ХІХ ст. відомий славіст В.Ганка здійснив талановиті підробки так званих Зеленогірського й Краледвірського рукописів з "благородною" метою довести першість чехів та їхньої писемності в слов’янському світі. Ставлення до цих фальсифікацій стало лакмусовим папером на визначення патріотизму чехів у ХІХ ст. та лояльності до них іноземців. І лише титанічні зусилля видатного чеського історика мови Я.Гебауера, який певний час сприймався в суспільстві як ворог власного народу, та висновки інших вітчизняних і зарубіжних славістів розвіяли цей міф. І чехи знайшли в собі сили визнати науково обґрунтовану правду, гідно вийшли з громадянського протистояння, показавши приклад слов’янським і неслов’янським народам духовного очищення від ілюзій та національного порозуміння, як це згодом було зроблено і в питання відродження чеської мови.
Від себе: Росіянам би так!:)

Джерело: http://www.lrc.org.ua/projects/etnogenez-ua10.html

2 коментарі:

  1. Ось велесовичний напис на металевій пластині.
    Як його пояснити?
    http://www.uamodna.com/assets/articles/image/tg30iuu8/fullsize.jpg

    ВідповістиВидалити
  2. Ось ще одна знахідка велесовичного тексту на металевому кільці.
    Кажуть такий напис належить до ранніх слов'янських часів.
    Ваша думка?
    http://ruspravda.info/Velesovichnaya-nadpis-na-metalicheskoy-koltsevidnoy-plastine-2539.html

    ВідповістиВидалити