Думаю, не лише тим, хто спекулює на темі Голодомора, намагаючись подати його, як начебто результат боротьби з селянством в СРСР взагалі, заперечуючи національну складову цікаво буде дізнатися, що автор самого терміна "геноцид" у своєму аналізі української трагедії уникнув упору на селянство, фактично спростувавши теорію, згодом названу «селянською інтерпретацією».
Лемкін представив український геноцид як намір режиму знищити український народ в чотири етапи:
1) винищення національної еліти
2) ліквідація національної церкви
3) знищення значної частини українського селянства
4) перемішування українського народу з іншими національностями шляхом переселення.
На всіх чотирьох етапах нищення, національний характер цієї операції йому очевидний, оскільки навіть головні жертви геноциду - голодуючі українські селяни-представляються «сховищем» «національного духу» і рис, які роблять їх «культурою і нацією». Цей аналіз чотирьох напрямків знищення української нації був основним внеском Лемкіна у дослідження геноциду в Україні.
До тих пір, поки Україна зберігатиме свою національну єдність, до тих пір, поки її народ буде вважати себе українцями і домагатися незалежності, Україна буде являти собою серйозну загрозу самій суті радянської ідеї.
Сосюра «Любіть Україну»:
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!... [1]
Масове винищування народів і націй, яким характеризувалося вторгнення Радянського Союзу в Європу, не є новою рисою його політики експансіонізму, не є новою ідеєю, спрямованою просто на приведення до одноманітності всього різноманіття поляків, угорців, балтійців, румунів, що туляться зараз на окраїнах імперії. Навпаки, це - довгострокова внутрішня політика Кремля, що мала численні прецеденти і в царській Росії.
Радянські лідери вважають, що це необхідні заходи в процесі «об'єднання», які, як вони марно сподіваються, допоможуть створити «радянської людини», «радянський народ», і для досягнення цієї мети, єдиної нації, керівники Кремля охоче б знищили всі нації і культури, які вже давно проживають у Східній Європі.
То [2], про що я хочу сказати, можливо, є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й широкомасштабного експерименту з русифікації. Це - знищення української нації. Цей процес, як я вже говорив, є лише логічним наслідком аналогічних злочинів царського режиму, таких як утоплення 10000 кримських татар за наказом Катерини Великої, масові вбивства, яких припустилися «есесівцями» Івана Грозного - опричниками, знищення національних лідерів польських і українських католиків Миколою I , а також численні єврейські погроми, які періодично траплялися в Російській історії.
Все це має свої аналоги в Радянському Союзі - винищування Інгер, донських і кубанських козаків, знищення Кримсько-татарської республіки, прибалтійських націй в Литві, Естонії та Латвії. Кожен такий випадок - прояв довгострокової політики по ліквідації неросійських народів шляхом ліквідації їх окремих частин.
Україна - територія в Південно-Східній частині СРСР, рівна за площею Франції і Італії, на якій проживають близько 30 мільйонів осіб [3]. Україна є житницею Росії, а її географія зробила її стратегічним ключем до нафти на Кавказі та в Ірані, а також до всього арабського світу. На півночі вона межує з Росією.
До тих пір, поки Україна зберігатиме свою національну єдність, до тих пір, поки її народ буде вважати себе українцями і домагатися незалежності, Україна буде являти собою серйозну загрозу самій суті радянської ідеї. Тому не дивно, що комуністичні лідери надають великого значення русифікації цього незалежного члена «Союзу Республік» і вирішили підігнати його під свої шаблони єдиної російської нації.
Тому що українеці не є і ніколи ними не були. У них інша культура, інший темперамент, його мова, його релігія. Живучи зовсім поруч із Москвою, вони не прийняли колективізацію, незважаючи на загрозу депортації і навіть смерті. І тому особливо важливо загнати український народ в прокрустове ложе ідеальної радянської людини.
Україна дуже чутлива до вибірковим расовими вбивств і тому тактика комуністів там не співпадала зі схемою, яку застосовували німці для знищення євреїв. Народ занадто численний, щоб його можна було повністю знищити. Тим не менше, число релігійних, інтелектуальних, політичних лідерів народу досить невелика, їх легко усунути, і тому ці групи пали жертвою всій могутності радянської машини, з її випробуваними засобами - масовими вбивствами, депортацією і примусовою працею, голодом і вигнанням.
Ця атака мала систематичний характер, причому весь процес повторювався знову і знову, щоб придушити свіжі сплески національного духу.
Перший удар призначався інтелігенції, мозку нації, щоб паралізувати решту частини її тіла. У 1920 і 1926 роках, і пізніше, в 1930-33 роках, вчителі, письменники, митці, мислителі, політичні діячі ліквідовувалися, арештовувалися або депортували. За даними журналу «Український Щоквартальний» за осінь 1948 р, тільки в 1931 році 51 713 інтелектуалів-українців були заслані в Сибір;. Та ж доля спіткала мінімум 114 великих поетів, письменників і художників. На Західній Україні, Карпатській Україні та Буковині щонайменше 75% інтелектуалів і фахівців було варварськи знищено (там же, літо 1949).
Паралельно зі знищенням інтелігенції проводилися репресії проти церков і священнослужителів - душі України. У 1926-1932 роках була ліквідована Українська Православна Автокефальна церква; були вбиті 10 000 священиків і митрополит Липківський. У 1945 році, коли владу було встановлено на Західній Україні, така ж доля спіткала Українську Католицьку Церкву. Єдиною метою цих репресій була русифікація, про що свідчило пропозицію приєднатися до Російської Православної церкви Московського патріархату, політичному знаряддю Кремля.
Всього за два тижні до конференції в Сан-Франциско, 11 квітня 1945 року, загін військ НКВС оточив Собор св. Юра у Львові і заарештував митрополита Сліпого, двох єпископів, двох прелатів і кількох священиків [4]. Всі студенти Теологічної семінарії були виключені. Хвиля таких же акцій прокотилася по всій Західній Україні і навіть за лінією Керзона в Польщі [5]. Були арештовані щонайменше сім єпископів. 500 священиків, які намагалися протестувати проти ліквідації НКЦ, були арештовані, а багато - розстріляні, всього в регіоні було вбито сотні людей, тисячі українців були заслані в Сибір.
Багато села спорожніли. При депортації навмисно розлучалися сім'ї: батьків - на Сибір, матерів - на каменоломні Туркестану, дітей - в комуністичні дитбудинку, на «виховання». За злочин, що складається лише в приналежності до української нації, Церква була оголошена ворогом, а її парафіяни занесені в чорні списки "ворогів народу". В результаті Українська католицька церква, за винятком 150 000 її послідовників в Словаччині, було повністю ліквідовано, її служителі арештовані, її прихожани розсіяні і депортовані.
Ці репресії проти Духу зробили серйозний вплив на Мозок
України, оскільки саме з родин духовенства традиційно відбувалася велика
частина інтелігенції, в той час як самі священики ставали лідерами в селах, а
їхні дружини очолювали благодійні організації. Релігійні ордени містили школи і
займалися благодійністю.
Третій удар радянського плану був направлений на фермерів,
велику масу незалежних селян, які були сховищем українських традицій, фольклору
і музики, національної мови та літератури, національного духу. Зброя,
використане проти цієї групи, було, мабуть, найстрашнішим з усіх - голод. Між
1932 і 1933 роками, 5 000 000 українців були доведені до голодної смерті. Ця
нелюдяність була засуджена сімдесят третього Конгресом 28 травня 1934 [6].
Радянські лідери намагалися виправдати цю кричущу радянську жорстокість як необхідну економічну міру, пов'язану з усуспільненням посівних земель і ліквідацією куркулів - незалежних фермерів. Проте насправді великих фермерів в Україні було небагато. Радянський письменник Косіор [7] заявив у газеті «Известия» 2 грудня 1933 року: «Український націоналізм - наша головна загроза». Українське селянство було принесено в жертву, щоб викорінити цей націоналізм і встановити лякаюче однаковість радянської держави. Методи, використані в цій частині плану, не обмежувалися небудь конкретною групою. Страждали всі - чоловіки, жінки, діти.
Урожай в тому році був достатнім, щоб прогодувати не тільки людей, але й худобу в Україні, хоча і був трохи менше, ніж у попередньому році, що значною мірою пояснюється боротьбою за колективізацію. Але голод був необхідний Радам, і вони домоглися його шляхом небувало завищених норм хлібозаготівель. Крім того, тисячі акрів пшениці так і не були прибрані і згнили на полях. А те, що було зібрано, вирушило в державні засіки, до тих пір, поки влада не вирішить, що робити з врожаєм. Більша частина цього зерна, життєво необхідного українському народу, була вивезена на експорт в якості плати за іноземні кредити.
В умовах голоду в селі, тисячі людей покинули сільські райони і переїхали в місто, щоб добути їжу. Коли їх ловили і знову відсилали в село, вони відмовлялися від своїх дітей в надії на те, що хоча б вони виживуть. Так, у Харкові були залишені 18 000 дітей. В тисячних селах налічувалося тепер не більше сотні жителів, в інших селах половина населення пішла, а смертність в таких місцях була 20-30 чоловік на добу. Людоїдство стало звичайним явищем.
Генрі Чемберлен, московський кореспондент «Christian Science Monitor», писав у 1933 році:«Комуністи вбачали в цьому апатію і лінь, саботаж і контрреволюцію, і з нещадністю, притаманною ідеалістам, які вважають себе у всьому правими, вирішили, що нехай голод йде своєю чергою, що це стане уроком для селян.
Колгоспам була виділена допомога, але так мало і так пізно, що безліч життів уже не можна було врятувати. Незалежні селяни були кинуті напризволяще, і вкрай високий рівень смертності серед них виявився самим потужним аргументом на користь вступу в колгоспи ».
Четвертим кроком у цьому процесі стала фрагментація українського народу шляхом заселення України іншими етнічними групами і розсіювання українців по Східній Європі. За період з 1920 по 1939 роки процентна частка українців в УРСР зменшилася з 80% до 63%. В абсолютних цифрах чисельність українців в УРСР зменшилася з 23, 2 млн. до 19, 6 млн., а кількість не-українців зросла на 5, 6 млн. Якщо врахувати, що на Україні була чи не найбільша народжуваність у Європі - близько 800 000 новонароджених на рік, стане очевидним, що політика Рад принесла свої плоди.
Це були основні етапи систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянським народом. Примітно, що не було спроб повного винищення, подібних спроб Німеччини знищити євреїв. Тим не менше, якщо радянська програма буде реалізована повністю, якщо інтелігенцію, священнослужителів і селян вдасться знищити, то Україна буде мертва в такій же мірі, як якщо б були вбиті всі українці до єдиного, оскільки вона втратить ту свою частину, яка зберігає і розвиває її культуру, сподівання, ідеї, яка керує їй і живить її душу, яка, коротко кажучи, робить її нацією, а не просто групою людей.
Масові, невиборчі вбивства українців, однак, теж мали місце, просто вони не були настільки систематичні, як вбивства євреїв гітлерівцями. Тисячі українців були страчені, незліченні тисячі згинули в сибірських таборах.
Місто Вінницю можна назвати українським Дахау. Там, в 91 могилі лежать 9432 жертви радянської тиранії, розстріляних у 1937-1938 роках. Серед могильних плит на звичайних кладовищах, в лісах, і навіть, по зловісною іронією, під танцмайданчиком, лежали ці тіла з 1937 року до тих пір, поки в 1943 році їх не знайшли німці. Про багатьох, розстріляних тут, Поради повідомляли, ніби вони депортовані до Сибіру.
Україна також має свій Лідіце - місто Завадка, зруйнований польськими союзниками Кремля в 1946 році [8]. Тричі війська польської Другий дивізії нападали на місто, вбиваючи чоловіків, жінок і дітей, спалюючи будинку і відводячи домашніх тварин. Під час другого рейду червоний командир заявив залишилися в живих жителям міста:
«Така ж доля чекає всіх, хто відмовиться їхати на Україну. Тому я наказую звільнити селище протягом трьох днів, в іншому випадку, всі будуть страчені ».
-
«Смерть і руйнування на лінії Керзона», Уолтер Душник
Коли місто було, нарешті, примусово евакуйований, з 78 вижили залишилося лише 4 чоловіки. У березні того ж року, 9 інших українських міст зазнали нападу з боку тієї ж червоної дивізії і приблизно такого ж поводження.
Сказане тут стосується не тільки України. Цей план радянської влади застосовувався і застосовується знову і знову. Він є невід'ємною частиною радянської програми експансії, бо він являє собою швидкий спосіб приведення до єдиного знаменника різноманітних культур і народів, що становлять радянську імперію. Цей метод несе невимовні страждання мільйонам людей, які не згорнули зі свого шляху. Хоча б тому, через ці людські страждання, ми повинні визнати такий шлях до єдності злочинним.
Але є і щось більше. Це - не просто випадок масового вбивства. Це - акт геноциду, знищення не лише людей, але й культури і нації в цілому. Якби було можливо знищувати народи, не завдаючи їм фізичних страждань, навіть і в цьому випадку ми б засудили такі дії, бо союз умів, єдність ідей, мов і звичаїв, які й визначають націю, життєво важливі для розвитку цивілізації. Так, це правда, що нації інколи об'єднуються, змішуються і утворюють нові нації - ми бачимо приклад такого процесу і в нашій власній країні, але таке об'єднання полягає в об'єднанні достоїнств і переваг кожної національної культури [9]. Це - шлях розвитку світу. А що ми спостерігаємо в радянських планах в цій області, крім людських страждань і нехтування людських прав? Злочинне розорення цивілізації і культури. Радянське національну єдність створюється зараз не шляхом створення союзу ідей і культур, а шляхом повного знищення всіх культур і всіх ідей, за винятком однієї - радянської.
Текст наводиться за оригінальною машинопису, що зберігається в паперах Рафаеля Лемкіна. Відділ рукописів і архівів. Нью-Йоркська публічна бібліотека. Фонди Астора, Ленокса і Тілдена. Ящик 2, Папка 16. За винятком явних помилок, які були виявлені і виправлені, авторська термінологія і написання назв збережені.
[1] Вірш В. Сосюри вписано олівцем. Сосюра написав патріотичний вірш в 1944 році, під час Великої Вітчизняної Війни. Спочатку влада його схвалили, але в 1948 році звинуватили в українському націоналізмі.
[2] Перед словом «Те» - олівцева приписка «Починати тут»
[3] Коли Лемкін писав цю статтю (в 1950-х роках), населення України складало близько 40 мільйонів.
[4] Хартія про освіту Організації Об'єднаних Націй була підписана на конференції 25-26 квітня 1945 делегатами з 50 країн, включаючи СРСР і УРСР.
[5] Лінія Керзона була запропонована Британією як кордон між Польщею і Радянським Союзом після Першої Світової Війни. Пізніше вона стала основою для польсько-радянського кордону після Другої Світової Війни. Велика українська діаспора залишилася за кордоном, у Польщі.
[6] 28 травня 1934 конгресмен Гамільтон Фіш з Нью-Йорка запропонував резолюцію (House Resolution 399 73-го Конгресу). Цей документ свідчив, що «кілька мільйонів населення Української Радянської Соціалістичної Республіки ... померли від голоду в 1932-33 роках». Резолюція звинувачувала СРСР в використанні голодомору "як засобу зменшення українського населення і руйнування українських політичних, культурних і національних прав», і закликала:
Щоб Палата представників висловила своє співчуття всім тим, хто пережив голодомор в Україні, який приніс страждання, лиха і смерть мільйонам мирних і законослухняних українців ...
Щоб ... Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік ... вжив активні кроки для пом'якшення страхітливих наслідків цього голоду ...
Щоб ... Уряд Союзу Радянських Соціалістичних Республік ... НЕ чинило жодних перешкод американським громадянам, які бажають надати допомогу грошима, продовольством або товарами народного споживання регіонах України, які постраждали від голоду.
Резолюція була передана в Комітет міжнародних зв'язків, але так і не була прийнята Палатою представників. (Резолюциянадрукована в «The Ukrainian Quarterly» № 4 (1978), стр. 416-17.)[7]
В оригіналі ім'я написано як «Kossies» - явна помилка. Станіслав Косіор був не письменником, а Генеральним секретарем Центрального комітету Комуністичної партії (більшовиків) України - тобто політичним керівником республіки. У номері «Известий» за 2 грудня надрукована промова
Косіора
на три сторінки, з заголовком «Итоги и ближайшие задачи проведения национальной политики на Украине». Точна цитата, взята з резолюції, переданій об'єднаним пленумом Центрального комітету і Центрального контрольного комітету Комуністичної партії (більшовиків) України, свідчить: «В даний час основна загроза Україні виходить від місцевого українського націоналізму, пов'язаного з інтересами імперіалістів».
[8] 10 червня 1942 року, 173 чоловіків старше 14 років були розстріляні, жінки і діти - депортовані, а село Лідіце зрівняли з землею в якості відплати за вбивство нацистського диктатора Моравії Рейнхарда Гейдріха. Завадка Морохівська, повіт Сянік, Лемківщина, тепер Завадка-Мороховський, повіт Санок, Польща.
[9] Лемкін мав на увазі Сполучені Штати.
А ось, щоб ні у кого сунівів не лишилося, англомовний текст - першоджерело:
"SOVIET GENOCIDE IN THE UKRAINE"
Unless you love Ukraine.
Soviet Union into Europe is not a new feature of their policy of expansionism, it is not an
innovation devised simply to bring uniformity out of the diversity of Poles, Hungarians,
Balts, Romanians — presently disappearing into the fringes of their empire. Instead, it
has been a long-term characteristic even of the internal policy of the Kremlin — one
which the present masters had ample precedent for in the operations of Tsarist Russia. It
is indeed an indispensable step in the process of ‘union’ that the Soviet leaders fondly
hope will produce the ‘Soviet Man’, the ‘Soviet Nation’ and to achieve that goal, that
unified nation, the leaders of the Kremlin will gladly destroy the nations and the cultures
that have long inhabited Eastern Europe.
What I want to speak about is perhaps the classic example of Soviet genocide, its longest
and broadest experiment in Russification — the destruction of the Ukrainian nation. This
is, as I have said, only the logical successor of such Tsarist crimes as the drowning of
10,000 Crimean Tatars by order of Catherine the Great, the mass murders of Ivan the
Terrible's ‘SS troops’ — the Oprichnina; the extermination of National Polish leaders and
Ukrainian Catholics by Nicholas I; and the series of Jewish pogroms that have stained
Russian history periodically. And it has had its matches within the Soviet Union in the
annihilation of the Ingerian nation, the Don and Kuban Cossacks, the Crimean Tatar
Republics, the Baltic Nations of Lithuania, Estonia and Latvia. Each is a case in the longterm
policy of liquidation of non-Russian peoples by the removal of select parts.
Ukraine constitutes a slice of Southeastern USSR equal in area to France and Italy, and
inhabited by some 30 million people.7 Itself the Russian bread basket, geography has
made it a strategic key to the oil of the Caucasus and Iran, and to the entire Arab world.
In the north, it borders Russia proper. As long as Ukraine retains its national unity, as
long as its people continue to think of themselves as Ukrainians and to seek
independence, so long Ukraine poses a serious threat to the very heart of Sovietism. It is
no wonder that the Communist leaders have attached the greatest importance to the
Russification of this independent member of their ‘Union of Republics’, have determined
to remake it to fit their pattern of one Russian nation. For the Ukrainian is not and has
never been, a Russian. His culture, his temperament, his language, his religion — all are
different. At the side door to Moscow, he has refused to be collectivized, accepting
deportation, even death. And so it is peculiarly important that the Ukrainian be fitted into
the Procrustean pattern of the ideal Soviet man.
Ukraine is highly susceptible to racial murder by select parts and so the Communist
tactics there have not followed the pattern taken by the German attacks against the Jews.
The nation is too populous to be exterminated completely with any efficiency. However,
its leadership, religious, intellectual, political, its select and determining parts, are quite
small and therefore easily eliminated, and so it is upon these groups particularly that the
full force of the Soviet axe has fallen, with its familiar tools of mass murder, deportation
and forced labour, exile and starvation.
The attack has manifested a systematic pattern, with the whole process repeated again
and again to meet fresh outbursts of national spirit. The first blow is aimed at the
intelligentsia, the national brain, so as to paralyse the rest of the body. In 1920, 1926 and
again in 1930–1933, teachers, writers, artists, thinkers, political leaders, were liquidated,
imprisoned or deported. According to the /Ukrainian Quarterly/ of Autumn 1948, 51,713
intellectuals were sent to Siberia in 1931 alone. At least 114 major poets, writers and
artists, the most prominent cultural leaders of the nation, have met the same fate. It is
conservatively estimated that at least 75% of the Ukrainian intellectuals and professional
men in Western Ukraine, Carpatho–Ukraine and Bukovina have been brutally
exterminated by the Russians.
Going along with this attack on the intelligentsia was an offensive against the churches,
priests and hierarchy, the ‘soul’ of Ukraine. Between 1926 and 1932, the Ukrainian
Orthodox Autocephalous Church, its Metropolitan Lypkivsky and 10,000 clergy were
liquidated. In 1945, when the Soviets established themselves in Western Ukraine, a
similar fate was meted out to the Ukrainian Catholic Church. That Russification was the
only issue involved is clearly demonstrated by the fact that before its liquidation, the
Church was offered the opportunity to join the Russian Patriarch at Moscow, the
Kremlin's political tool.
Only two weeks before the San Francisco conference, on 11 April 1945, a detachment of
NKVD troops surrounded the St. George Cathedral in Lviv and arrested Metropolitan
Slipyj, two bishops, two prelates and several priests. All the students in the city's
theological seminary were driven from the school, while their professors were told that
the Ukrainian Greek Catholic Church had ceased to exist, that its Metropolitan was
arrested and his place was to be taken by a Soviet-appointed bishop. These acts were
repeated all over Western Ukraine and across the Curzon Line in Poland. At least seven
bishops were arrested or were never heard from again. There is no Bishop of the
Ukrainian Catholic Church still free in the area. Five hundred clergy who met to protest
the action of the Soviets, were shot or arrested.
Throughout the entire region, clergy and laity were killed by hundreds, while the number
sent to forced labour camps ran into the thousands. Whole villages were depopulated. In
the deportation, families were deliberately separated, fathers to Siberia, mothers to the
brickworks of Turkestan and the children to Communist homes to be ‘educated’. For the
crime of being Ukrainian, the Church itself was declared a society detrimental to the
welfare of the Soviet state, its members were marked down in the Soviet police files as
potential ‘enemies of the people’. As a matter of fact, with the exception of 150,000
members in Slovakia, the Ukrainian Catholic Church has been officially liquidated, its
hierarchy imprisoned, its clergy dispersed and deported.
These attacks on the Soul have also had and will continue to have a serious effect on the
Brain of Ukraine, for it is the families of the clergy that have traditionally supplied a
large part of the intellectuals, while the priests themselves have been the leaders of the
villages, their wives the heads of the charitable organizations. The religious orders ran
schools, and took care of much of the organized charities.
The third prong of the Soviet plan was aimed at the farmers, the large mass of
independent peasants who are the repository of the tradition, folklore and music, the
national language and literature, the national spirit, of Ukraine. The weapon used against
this body is perhaps the most terrible of all — starvation. Between 1932 and 1933,
5,000,000 Ukrainians starved to death, an inhumanity which the 73rd Congress decried
on 28 May 1934.
There has been an attempt to dismiss this highpoint of Soviet cruelty as an economic
policy connected with the collectivization of the wheat-lands, and the elimination of the
kulaks, the independent farmers, was therefore necessary. The fact is, however, that
large-scale farmers in Ukraine were few and far-between. As a Soviet politician Kosior
declared in Izvestiia on 2 December 1933, ‘Ukrainian nationalism is our chief danger’,
and it was to eliminate that nationalism, to establish the horrifying uniformity of the
Soviet state that the Ukrainian peasantry was sacrificed.
The method used in this part of the plan was not at all restricted to any particular group.
All suffered — men, women and children. The crop that year was ample to feed the
people and livestock of Ukraine, though it had fallen off somewhat from the previous
year, a decrease probably due in large measure to the struggle over collectivization. But a
famine was necessary for the Soviet and so they got one to order, by plan, through an
unusually high grain allotment to the state as taxes. To add to this, thousands of acres of
wheat were never harvested, and left to rot in the fields. The rest was sent to government
granaries to be stored there until the authorities had decided how to allocate it. Much of
this crop, so vital to the lives of the Ukrainian people, ended up as exports for the
creation of credits abroad.
In the face of famine on the farms, thousands abandoned the rural areas and moved into
the towns to beg food. Caught there and sent back to the country, they abandoned their
children in the hope that they at least might survive. In this way, 18,000 children were
abandoned in Kharkiv alone. Villages of a thousand had a surviving population of a
hundred; in others, half the populace was gone, and deaths in these towns ranged from 20
to 30 per day. Cannibalism became commonplace.
As W. Henry Chamberlain, the Moscow correspondent of the /Christian Science
Monitor/, wrote in 1933: The Communists saw in this apathy and discouragement,
sabotage and counter-revolution, and, with the ruthlessness peculiar to self-righteous
idealists, they decided to let the famine run its course with the idea that it would teach the
peasants a lesson.
Relief was doled out to the collective farms, but on an inadequate scale and so late that
many lives had already been lost. The individual peasants were left to shift for
themselves; and much higher mortality rate among the individual peasants proved a most
potent argument in favor of joining collective farms.
The fourth step in the process consisted in the fragmentation of the Ukrainian people at
once by the addition to the Ukraine of foreign peoples and by the dispersion of the
Ukrainians throughout Eastern Europe. In this way, ethnic unity would be destroyed and
nationalities mixed. Between 1920 and 1939, the population of Ukraine changed from
80% Ukrainian to only 63%. In the face of famine and deportation, the Ukrainian
population had declined absolutely from 23.2 million to 19.6 million, while the non-
Ukrainian population had increased by 5.6 million. When we consider that Ukraine once
had the highest rate of population increase in Europe, around 800,000 per year, it is easy
to see that the Russian policy has been accomplished.
These have been the chief steps in the systematic destruction of the Ukrainian nation, in
its progressive absorption within the new Soviet nation. Notably, there have been no
attempts at complete annihilation, such as was the method of the German attack on the
Jews. And yet, if the Soviet programme succeeds completely, if the intelligentsia, the
priests and the peasants can be eliminated, Ukraine will be as dead as if every Ukrainian
were killed, for it will have lost that part of it which has kept and developed its culture, its
beliefs, its common ideas, which have guided it and given it a soul, which, in short, made
it a nation rather than a mass of people.
The mass, indiscriminate murders have not, however, been lacking — they have simply
not been integral parts of the plan, but only chance variations. Thousands have been
executed, untold thousands have disappeared into the certain death of Siberian labour
camps.
The city of Vinnitsa might well be called the Ukrainian Dachau. In 91 graves there lie the
bodies of 9,432 victims of Soviet tyranny, shot by the NKVD in about 1937 or 1938.
Among the gravestones of real cemeteries, in woods, with awful irony, under a dance
floor, the bodies lay from 1937 until their discovery by the Germans in 1943. Many of the
victims had been reported by the Soviets as exiled to Siberia.
Ukraine has its Lidice too, in the town of Zavadka, destroyed by the Polish satellites of
the Kremlin in 1946. Three times, troops of the Polish Second Division attacked the
town, killing men, women and children, burning houses and stealing farm animals.
During the second raid, the Red commander told what was left of the town's populace:
‘The same fate will be met by everyone who refuses to go to Ukraine. I therefore order
that within three days the village be vacated; otherwise, I shall execute every one of you.’
When the town was finally evacuated by force, there remained only 4 men among the 78
survivors. During March of the same year, nine other Ukrainian towns were attacked by
the same Red unit and received more or less similar treatment.
What we have seen here is not confined to Ukraine. The plan that the Soviets used there
has been and is being repeated. It is an essential part of the Soviet programme for
expansion, for it offers the quick way of bringing unity out of the diversity of cultures
and nations that constitute the Soviet Empire. That this method brings with it
indescribable suffering for millions of people has not turned them from their path. If for
no other reason than this human suffering, we would have to condemn this road to unity
as criminal. But there is more to it than that.
This is not simply a case of mass murder. It is a case of genocide, of destruction, not of
individuals only, but of a culture and a nation. If it were possible to do this even without
suffering we would still be driven to condemn it, for the family of minds, the unity of
ideas, of language and of customs that form what we call a nation that constitutes one of
the most important of all our means of civilization and progress.
It is true that nations blend together and form new nations — we have an example of this
process in our own country — but this blending consists in the pooling of benefits of
superiorities that each culture possesses. And it is in this way that the world advances.
What then, apart from the very important question of human suffering and human rights
that we find wrong with Soviet plans is the criminal waste of civilization and of culture.
For the Soviet national unity is being created, not by any union of ideas and of cultures,
but by the complete destruction of all cultures and of all ideas save one — the Soviet.
**********
Press, 2008).
